Der Wassermann - Equilibrium

Inmitten grün' und klaren, seichten Wogen,

Unter wiegend' Seegras, im Gesträuch tief verborgen,

Wo lehmig' Kies, zum Grund des See niedergeht.

Des im Wasser herrschend' Reich besteht.

Bedeckt nicht die Zähne, die so grün wie sein Hut,

Sonst gleicht er den Menschen, auch am Ufer er ruht.

Wenn er zieht aus dem Wasser algig' Fesseln empor,

Zu fangen jene, die nicht sehn sich vor.

Und unweit des Weihers, vor bewaldetem Hang,

Durch unwegsam Dickicht, ein Weg fürt entlang.

Durch das Tal zum Haus des alten Bauersmann,

Der da befreundet mit dem Wassermann.

Erstmals ward nun auch der Bauer geladen,

Ins Haus unter’m See, unter Wasser zu gelangen.

Erfährt von des Wassermanns boshaften Späßen,

Von versperrten Seelen in jenen Gefäßen.

Bedeckt nicht die Zähne, die so grün wie sein Hut,

Sonst gleicht er den Menschen, auch am Ufer er ruht.

Wenn er zieht aus dem Wasser algig' Fesseln empor,

Zu fangen jene, die nicht sehn sich vor.

Erzürnt ist der Bauer über den Seelenfang,

In die Tiefe gezogen, mit gemessenen Strang.

In seiner maßlosen Wut, doch verhaltenem Groll’n.

Da geht er, so zieht er, nun auf und davon.

So klar sein Ziel…

Als er wieder war am Ufer, dieses Mal in grauem Kleid,

Um hinab zu ziehen jene, die sein grünes Band ereilt.

Da schritt der Bauer, den ihm bekannten Weg,

Durch die Brunnstube ins Wassermannshaus.

Als er ankam im Kellerverlies,

Mit festem Tritt die Töpfe umstieß.

In Freiheit nun alle Seelen entflieh’n,

Hinauf sie steigen, ihren Frieden ersehn'.

Ward grimmig da, des Wassermanns Wut,

Befreit doch seine Seelen aus seiner Obhut.

Dem Bauern er schwor, gar finstere Rach'

Doch verheißend über ihn wacht,

Was das Schicksal für ihn bedacht.

Was das Schicksal einst für ihn hatte bedacht…

Bedeckt nicht die Zähne, die so grün wie sein Hut,

Sonst gleicht er den Menschen, auch am Ufer er ruht.

Wenn er zieht aus dem Wasser algig' Fesseln empor,

Zu fangen jene, die nicht sehn sich vor.

Und unweit des Weihers, vor bewaldetem Hang,

Durch unwegsam Dickicht, ein Weg führt entlang.

Durch das Tal zum Haus des alten Bauersmann,

Der einmal ward befreundet mit dem Wassermann.

Серед зелених і чистих неглибоких хвиль,

Під хиткими водоростями, захованими глибоко в кущах,

Де суглинний гравій падає на дно озера.

Царство, що панує у воді, існує.

Не прикриває зубів, зелених, як його капелюх,

Інакше він, як люди, теж відпочиває на березі.

Коли він витягає з води ланцюги водоростей,

Щоб ловити тих, хто не бачить наперед.

А недалеко від ставка, перед лісистим схилом,

Через непрохідну хащу, стежкою.

Через долину до хати старого фермера,

Той дружить з Водолієм.

Вперше фермера запросили,

У хату під озером, під воду залізти.

Дізнається про злі жарти Водолія,

Про замкнені душі в тих посудинах.

Не прикриває зубів, зелених, як його капелюх,

Інакше він, як люди, теж відпочиває на березі.

Коли він витягає з води ланцюги водоростей,

Щоб ловити тих, хто не бачить наперед.

Фермер сердиться на полон душі,

Втягнуто в глибину, з розміреним пасмом.

У своїй безмежній люті, але стриманій образі.

Ось він іде, так він рухається, тепер вгору і геть.

Його мета настільки ясна...

Коли він знову був на березі, цього разу в сірій сукні,

Щоб стягнути тих, кого наздоганяє його зелена стрічка.

Тоді фермер ступив так, як знав,

Через Brunnstube в Wassermannshaus.

Коли він прибув до підземної темниці,

Твердим кроком перекинув горщики.

На свободі тепер усі душі тікають,

Підніміться на них, прагнучи їх спокою.

Там був похмурий гнів водяної людини,

Звільни його душі від його опіки.

Він присягнув хліборобу, темну помсту

Але багатообіцяюче стежить за ним,

Що приготувала йому доля.

Що колись запланувала на нього доля...

Не прикриває зубів, зелених, як його капелюх,

Інакше він, як люди, теж відпочиває на березі.

Коли він витягає з води ланцюги водоростей,

Щоб ловити тих, хто не бачить наперед.

А недалеко від ставка, перед лісистим схилом,

Через непрохідні хащі веде стежка.

Через долину до хати старого фермера,

Колись він подружився з Водолієм.