Das Kleine Leben - Eisregen

Mein Blick ist getrübt

So nah bei den Flammen, dass ich kaum mehr etwas erkenne

Vor den Toren der Stadt gellen Schreie durch die Nacht

So grell, so schmerzerfüllt, dass der Wind sie trägt

Bis hierher zu mir, wo meine Seele gefriert

Das Dunkel erfüllt von starrer Bewegung

Fackeln, brennendes Pech zerreißt den Schleier der Nacht

Das Klappern der Leichenkarren kommt näher und näher

Vermummte Gestalten sammeln ein, was der Tod ihnen bringt

Der weiße Schnee, als Kontrast zu verkrampften Gliedern

Reinheit wie Seide, darauf geronnenes Blut

Zerplatzte Haut, Fetzen von Körpern

Blicklose Augen in gefrorenen Höhlen

Anklagend, flehend, ohne Spur von Leben

Draußen vor den Toren brennen Leichenfeuer

Geschundene Körper im letzten Geleit

Manche von ihnen sind nicht ganz vergangen

Doch die Flammen beenden, was die Pest begann

Doch die Flammen beenden, was die Pest begann

Sie bewachen die Stadt mit finsterer Mine

Wer hinein will, verliert sein Leben durch den Lanzenstich

Einzig die Totensammler haben freies Geleit

Was sie nach draußen bringen, fällt der Glut anheim

Der Tod jedoch schleicht unaufhaltsam durch die Straßen der Stadt

Noch reichlich Futter vorhanden, das zu holen er hat

Kein Unterschied der Stände zu erkennen in den leblosen Fratzen

Im Sterben vereint sind sie alle sich gleich

Ob reicher Lehnsherr, ob armseliger Bauer

Die Pest ist nicht wählerisch, wen sie zu sich nimmt

Die Plage weilt unter uns allen

Und keine Hoffnung mehr, die die Seele befreit

Gehetzt voller Furcht untersuche ich meinen Leib

Bald tausend Male, den ganzen Tag

Noch keine Anzeigen des schwarzen Grauens

Nur eine Frage der Zeit, bis der Tod sich zeigt

Meine Familie ist bereits von mir gegangen

Vor wenigen Tagen, als der Schnitter sie rief

Die Leichen brannten mit den anderen

Die Asche im Wind ist, was von ihnen blieb

Gott weilt nicht länger unter uns Menschen

Hier zeigt sich, wo seine Macht versagt

Einzig Sterben und Grauen und Furcht

Sind die neuen Herren, deren Macht ungebrochen und stark

Ich will nicht länger verweilen

Hier drinnen, wo Gram die Mauern durchdringt

Ich muss nach draußen, in die klirrende Kälte

Die Schreie der Sterbenden Begleiter auf meinem Weg

Frost brennt in rotgeränderten Augen

Ein kalter Hauch, der in den Haaren spielt

Die Schritte unsicher, weil kein Weg sich mir zeigt

Und dennoch, unbeirrt nähere ich mich den Wällen der Stadt

Ein Pestkarren begegnet mir, verwaist und verlassen

Tote stapeln sich weit in die Nacht empor

Der Fahrer im Schnee ohne ein Zeichen von Leben

Ein weiteres Opfer, kein Grund um länger zu verweilen

Wie unter Zwang verlasse ich den Ort

Die Schatten nutzend, vor den Blicken der Wächter verborgen

Einzig Spuren im Schnee bezeugen meine Gegenwart

Ein stummer Ruf hat längst meiner sich bemächtigt

Und nichts kann mich halten, ihm Folge zu leisten

Längst liegt die Stadt hinter mir

Eiseskälte erfüllt mich bis ins Mark

Doch mein Weg führt weiter hinaus in die Nacht

Der Ruf leitet mich sicher an mein Ziel

Dann steht sie vor mir, in verblichenen Leinen

Die Haut blau erfroren, wie abgestorben

Ihre Schönheit jedoch kann dies nicht mindern

Nur die Beulen leuchten im fahlen Licht

Unverkennbar — sie ist ein Kind der Seuche

Doch genügend Leben in ihr um mich zu versuchen

Ihr sündiger Leib, eine einzige Verheißung

Der ich nicht mehr lang widerstehen kann

Sie kommt näher, ihre Lippen finden meine

Wie im Wahnsinn erwider ich diesen Kuss

Dann sinken wir nieder auf den frostigen Boden

Unsre Körper verschmelzen ein einziges Mal

Als wir uns trennen ist ihr Leben beendet

Starr ist ihr Körper, wie der Boden unter ihr

Ihre Lippen verzerrt zu wissendem Lächeln

Denn nun ist es an mir, die Pest zu verbreiten

Nun bin ich ihr Bote und ein Teil von ihr

So lange bis es endet, mein kleines Leben

Мій зір затьмарений

Так близько від полум’я, що я майже нічого не бачу

Крики лунають уночі за міськими воротами

Такі яскраві, такі болючі, вітер їх несе

Тут, до мене, де завмирає моя душа

Темрява наповнилася жорстким рухом

Смолоскипи, палаюча смола розривають завісу ночі

Дедалі ближче наближається брязкіт трупів

Фігурки в капюшонах збирають те, що їм приносить смерть

Білий сніг як контраст із затиснутими кінцівками

Чистота, як шовк, на ньому згорталася кров

Зламана шкіра, шматки тіл

Невидимі очі в замерзлих печерах

Звинувачення, благання, без сліду життя

За воротами горять багаття

Побиті тіла в останньому супроводі

Деякі з них не зникли зовсім

Але полум’я закінчує те, що почалася чума

Але полум’я закінчує те, що почалася чума

Вони охороняють місто зловісною міною

Кожен, хто спробує потрапити всередину, втратить життя від удару списом

Тільки мертві колекціонери мають безпечну поведінку

Те, що вони виносять на вулицю, стає жертвою вугілля

Проте смерть невблаганно повзе вулицями міста

Є ще багато їжі, яку він повинен принести

У неживих гримасах не видно різниці в статусі

Об’єднані смертю, усі вони схожі

Чи багатий феодал, чи то бідний хлібороб

Чума не вибаглива в тому, кого вона бере

Чума серед усіх нас

І більше немає надії, що звільняє душу

Переслідуваний страхом, я оглядаю своє тіло

Майже тисячу разів протягом дня

Поки що немає ознак чорного жаху

Лише питання часу, коли смерть проявить себе

Сім'я вже покинула мене

Кілька днів тому, коли жнець подзвонила їй

Трупи згоріли разом з іншими

Від них залишився попіл на вітрі

Бога більше немає серед нас, людей

Це показує, де його сила не вдається

Тільки смерть, жах і страх

Це нові господарі, чия влада незламна й сильна

Я не хочу більше затримуватися

Тут, де горе пронизує стіни

Мені треба вийти на вулицю в мороз

Крики вмираючих супутників на моєму шляху

Мороз обпікає червоні очі

Холодний дотик, який грає у волоссі

Кроки непевні, тому що шлях не показує мені

І все-таки, не злякавшись, я підходжу до валів міста

Я зустрічаю чумний віз, осиротілий і покинутий

Мертві накопичуються далеко в ніч

Водій у снігу без ознак життя

Ще одна жертва, немає причин більше затримуватися

Я покидаю місце, наче по примусу

Використовуючи тіні, приховані від погляду спостерігачів

Про мою присутність свідчать лише сліди на снігу

Тихий дзвінок давно охопив мене

І ніщо не може перешкодити мені підкоритися йому

Місто за мною

Крижаний холод наповнює мене до глибини душі

Але мій шлях веде далі в ніч

Дзвінок безпечно веде мене до місця призначення

Тоді вона стоїть переді мною, у вицвілій білизні

Шкіра застигла синіми, наче мертва

Однак це не применшує їх краси

Лише горбки світяться в тьмяному світлі

Безпомилково – вона дитина чуми

Але в ній достатньо життя, щоб спокусити мене

Її грішне тіло, одна обіцянка

Я не можу довго опиратися

Вона підходить ближче, її губи знаходять мої

Божевільно, я відповідаю на цей поцілунок

Потім опускаємося на морозну землю

Наші тіла зливаються один раз

Коли ми розлучаємося, її життя закінчується

Її тіло таке ж тверде, як земля під нею

Її губи скривилися у свідомій усмішці

Поки що моя черга поширювати чуму

Тепер я її посланець і частина її

Поки воно не закінчиться, моє маленьке життя