Безумно любя - Дмитрий Нестеров

Поникших плеч печальный облик,

Немой луны неяркий свет,

И сигареты дым тягучий

Твой размывает силуэт.

Опять одна тихонько плачешь,

Из тонкой чашки кофе пьешь,

И никому не греешь душу

И в гости никого не ждешь.

Из полуночных зеркал он выходит на свет,

Не поэт и не странник, не сон и не бред.

Сквозь обломки эпох он смотрел на тебя,

Шел на свет твоих окон безумно любя.

О ком ты плачешь, Дева Грусти?

И почему в полночной тьме,

Не зажигая ламп настольных,

Читаешь письма при луне?

Чего боишься?

Что скрываешь?

И верность для кого хранишь?

И почему до поздней ночи

Ты в одиночестве сидишь?

Безумно любя

Пониклих плечей сумний вигляд,

Німого місяця неяскраве світло,

І сигарети дим тягучий

Твій розмиває силует.

Знову одна тихенько плачеш,

З тонкої чашки кави п'єш,

І нікому не грієш душу

І в гості нікого не чекаєш.

З північних дзеркал він виходить на світло,

Не поет і не мандрівник, не сон і не марення.

Крізь уламки епох він дивився на тебе,

Ішов на світло твоїх вікон шалено люблячи.

Про кого ти плачеш, Діво Суми?

І чому в північній пітьмі,

Не запалюючи ламп настільних,

Читаєш листи при місяці?

Чого боїшся?

Що приховуєш?

І вірність для кого зберігаєш?

І чому до пізньої ночі

Ти в одиниці сидиш?

Шалено люблячи