История в мрачных тонах - Cryptic Garden Of Soul

Ноябрь город захватил в холодный серый плен,

Свинцовых капель на стекло ложится пелена.

Но скорбь уйдёт, как жизнь из вен,

И будет ночь черна...

Сквозь дождь внизу огней неон,

Как нереальность — сон.

А за стеной, как вздох, как стон,

Я слышу саксофон…

Стучится боль в висок, сжимает грудь тоска.

Сгущает краски ночь, следы не отыскать,

А в черноте её мой путь лежит далёк,

Но меркнет в темноте надежды уголёк.

И где-то там Она, как ночи чернота,

Свою слагает песнь под музыку не в такт.

От лирики её на сердце грусть, тоска.

Но чтобы скорбь излить, не хватит и листка.

Накроет всё туман, как белая плита.

Прощальных строк моих последние слова.

Уже готово всё и ванна налита.

«Иди сквозь пустоту туда, где ночи хлад,

Где призрачных теней кружится хоровод.

Там впереди — покой, а за спиной — лишь ад.

Ты слышишь её песнь, как плачет и зовёт?»

Опять раздался глас, как рокот в небесах,

И морок девы той меня поцеловал.

И тенью волчьих стай растаяла в лесах.

Прощай, мой друг.

Не свидимся уж боле верно.

Я дряхлым стариком не стану никогда.

И та чума, что завладела мной, как скверна,

Уводит прочь меня в чужие города.

Она заждалась, довольно тянуть.

Как хочется бездне в глаза заглянуть!

Немного труда и окончен кошмар:

Тончайший порез, и прольётся нектар.

Не увижу рассвет уже никогда.

И в ванне под утро остынет вода.

Багровые воды уносит река,

И лодку кидает, как плот старика.

Жизнь словно нить.

Уже нет сил.

Я звал её, я сам просил —

Безумно, словно жаждал пить –

Любовь свою ко мне явить.

И дева прибыла тотчас,

Как крик мольбы моей угас.

Прекрасен миг тот горько-сладкий.

Я перед ней как в лихорадке:

В объятья бросился и пал,

Я получил, что так искал.

И хладный поцелуй её

Забрал дыхание моё.

Листопад місто захопило в холодний сірий полон,

Свинцевих крапель на скло лягає пелена.

Але скорбота піде, як життя з вен,

І буде ніч чорна...

Крізь дощ унизу вогнів неон,

Як нереальність – сон.

А за стіною, як зітхання, як стогін,

Я чую саксофон.

Стукає біль у скроню, стискає груди туга.

Згущує фарби ніч, сліди не відшукати,

А в темряві її мій шлях лежить далекий,

Але меркне у темряві надії куточок.

І десь там Вона, як ночі чорнота,

Свою складає пісня під музику над такт.

Від лірики її на серці сум, туга.

Але щоб скорбота вилити, не вистачить і листка.

Накриє туман, як біла плита.

Прощальних рядків моїх останніх слів.

Вже готове все і ванна налита.

«Іди крізь порожнечу туди, де ночі холод,

Де примарних тіней крутиться хоровод.

Там попереду – спокій, а за спиною – лише пекло.

Ти чуєш її пісню, як плаче та кличе?»

Знову пролунав голос, як рокіт у небесах,

І морок діви тієї поцілував мене.

І тінню вовчих зграй розтанула в лісах.

Прощавай мій друже.

Не побачимося вже вірніше.

Я старезним старим не стану ніколи.

І та чума, що заволоділа мною, як кепська,

Забирає мене в чужі міста.

Вона зачекалася, досить тягнути.

Як хочеться безодня в очі зазирнути!

Небагато праці і закінчено жах:

Найтонший поріз, і проллється нектар.

Не побачу світанку вже ніколи.

І у ванні під ранок охолоне вода.

Багряні води забирає річка,

І човен кидає, як пліт старого.

Життя наче нитка.

Вже нема сил.

Я кликав її, я сам просив.

Шалено, ніби жадав пити -

Любов свою до мене явити.

І діва прибула одразу,

Як крик благання моєї згас.

Прекрасна мить та гірко-солодка.

Я перед нею як у лихоманці:

В обійми кинувся і впав,

Я одержав, що так шукав.

І холодний поцілунок її

Забрав подих моє.