Anhedonia - Cryptic Garden Of Soul

Я снова расстилаю одеяло чёрных мыслей.

Кто знает, может солнце не взойдет отныне.

И вот, как покрывало, тучи надо мной нависли.

И тело глубже опускается в трясине.

Из-за угла крадётся кошкой тьма, старуха злая.

В глазах туман, в руках клубки из змей роятся.

Мой пёс в безумии скулит в дверях, то нервно лает.

Ночь заберет в объятия, с ней не расстаться.

Сжав горло мне, под кожу запускает иглы страха.

Я, падая в колодец чёрный, задыхаюсь,

Где дно под грудой белых черепов, костей и праха.

Удар и кровь пошла, я от бессилья маюсь.

Вот мой кошмар, где я один иду под ливнем страшным.

— Прощай!

Увидимся ли снова?

Сомневаюсь.

Сквозь тучи гром с небес, да захлебнутся влагой пашни!

Стена дождя, обрыв, последний шаг — срываюсь.

Туман раскинулся кругом, сокрыл леса густые.

Из грёзы в грёзу как в колодец погружаюсь.

Не видно никого, лишь духов голоса глухие.

И каждый раз я в том же мире пробуждаюсь.

Мир безумных масок

Без любви и красок,

Взором безразличным обвожу.

Мой прицельный выстрел,

Пуля будет быстрой.

Всё, прощай навеки!

Ухожу.

Я поднимаю взор в последний раз на небо это,

И вот с небес гремят литавры грозовые.

Оркестр играет (форте) марш прощальный для поэта,

Ревут валторны, скрипки плачут как живые.

Я знову розстеляю ковдру чорних думок.

Хто знає, може, сонце не зійде відтепер.

І ось, як покривало, хмари з мене нависли.

І тіло глибше опускається у трясовині.

З-за рогу крадеться кішкою темрява, стара зла.

В очах туман, у руках клубки із змій рояться.

Мій пес у безумстві скиглив у дверях, то нервово гавкає.

Ніч забере до обіймів, з нею не розлучитися.

Стиснувши горло мені, під шкіру запускає голки страху.

Я, падаючи в колодязь чорний, задихаюсь,

Де дно під купою білих черепів, кісток та праху.

Удар і кров пішла, я безсилля маюсь.

Ось мій жах, де я один іду під зливою страшною.

- Прощавай!

Чи побачимось знову?

Сумніваюсь.

Крізь хмари грім з небес, та захлинуться вологою ріллі!

Стіна дощу, урвища, останній крок — зриваюся.

Туман розкинувся кругом, сховав густі ліси.

З мрія в мрію як у колодязь занурююсь.

Не видно нікого, лише духи голоси глухі.

І щоразу я в тому ж світі прокидаюся.

Світ шалених масок

Без любові та фарб,

Поглядом байдужим обводжу.

Мій прицільний постріл,

Куля буде швидкою.

Все, прощай навіки!

Іду.

Я піднімаю погляд востаннє на небо це,

І ось з неба гримлять литаври грозові.

Оркестр грає (форте) марш прощальний для поета,

Ревуть валторни, скрипки плачуть, як живі.