Les crapauds - Alain Souchon

La nuit est limpide, l'étang est sans rides

Dans le ciel splendide luit le croissant d’or

Orme, chêne, tremble, nul arbre ne tremble

Au loin le bois semble un géant qui dort

Chien ni loup ne quitte sa niche ou son gîte

Aucun bruit n’agite la terre au repos

Alors dans la vase ouvrant en extase

Leurs yeux de topaze, chantent Les Crapauds

Ils disent: Nous sommes haïs par les hommes

Nous troublons leurs sommes de nos tristes chants

Pour nous, point de fêtes, Dieu seul sur nos têtes

Sait qu’il nous fît bêtes et non point méchants

Notre peau terreuse se gonfle et se creuse

D’une bave affreuse, nos flancs sont lavés

Et l’enfant qui passe, loin de nous s’efface

Et pâle nous chasse à coups de pavés

Des saisons entières, dans les fondrières

Un trou sous les pierres est notre réduit

Le serpent s’y roule, près de nous en boule

Quand il pleut en foule, nous sortons la nuit

Et dans les salades, faisant nos gambades

Pesants camarades, nous allons manger

Manger sans grimaces, cloportes ou limaces

Ou vers qu’on ramasse dans le potager

Nous aimons la mare, qu’un reflet chamarre

Où dort à l’amarre, un canot pourri

Dans l’eau qu’elle souille, sa chaîne se rouille

La verte grenouille y cherche un abri

Là, la source épanche, son écume blanche

Un vieux saule penche, au milieu des joncs

Et les libellules aux ailes de tulle

Font crever des bulles au nez des goujons

Quand la lune plaque, comme un vernis laque

Sur la calme flaque des marais blafards

Alors, symbolique et mélancolique

Notre long cantique sort des nénuphars

Orme, chêne, tremble, nul arbre ne tremble

Au loin le bois semble un géant qui dort

La nuit est limpide, l'étang est sans rides

Dans le ciel splendide, luit le croissant d’or

Ніч ясна, ставок без брижі

У чудовому небі сяє золотий півмісяць

В’яз, дуб, осика, жодне дерево не тремтить

Вдалині ліс схожий на сплячого велетня

Ні собака, ні вовк не покидають ні своєї ніші, ні свого притулку

Жоден звук не ворушить землю в спокої

Так у вазі відкривається в екстазі

Їхні топазові очі співають Жаби

Кажуть: нас ненавидять чоловіки

Сумними своїми сумними піснями ми збурюємо їх суми

Для нас ніяких свят, один Бог на наших головах

Знає, що зробив нас дурними, а не злими

Наша земляна шкіра опухає і западає

З жахливою слинкою наші боки обмиваються

І дитина, що минає, зникає від нас

І блідий жене нас бруківкою

Цілі сезони, на болотах

Діра під камінням — наш відступ

Змія котиться в ньому, близько до нас клубком

Коли йде сильний дощ, ми виходимо вночі

І в салатах, готуючи наші гамболи

Важкі товариші, поїмо

Їжте без смішних мордок, мокриць або слимаків

Або хробаків, які ми збираємо на овочевому майданчику

Ми любимо ставок, який прикрашає відображення

Де спить на причалі, гнила байда

У воді вона бруднить, її ланцюг іржавіє

Зелена жаба шукає там притулку

Там весна виливає свою білу піну

Серед погожів хилиться стара верба

І бабки з тюлевими крилами

Лопаються бульбашки в носах шпильок

Коли місяць розмазується, як лак

По спокійній калюжі блідих боліт

Отже, символічно і меланхолійно

З латаття виходить наша довга пісня

В’яз, дуб, осика, жодне дерево не тремтить

Вдалині ліс схожий на сплячого велетня

Ніч ясна, ставок без брижі

У чудовому небі сяє золотий півмісяць