Paris méditérranée - Édith Piaf

C’est une aventure bizarre

Comme le train quittait la gare

L’homme a bondi dans le couloir

Et le front contre la portière

Il regardait fuir la lumière

De Paris mourant dans le soir

Un train dans la nuit vous emporte

Derrière soi, des amours mortes

Mais l’on voudrait aimer encore

La banlieue triste qui s’ennuie

Défilait morne sous la pluie

Il regardait toujours dehors

Le train roulait dans la nuit sombre

L’homme, déjà, n'était qu’une ombre

Et d'être seule, j’avais froid

Il a parlé, qu’a-t-il pu dire?

Je ne revois que son sourire

Quand il vint s’asseoir près de moi

Un train dans la nuit vous emporte

Derrière soi, des amours mortes

Et dans le coeur un vague ennui

Alors sa main a pris la mienne

Et j’avais peur que le jour vienne

J'étais si bien, tout contre lui

Lorsque je me suis éveillée

Dans une gare ensoleillée

L’inconnu sautait sur le quai

Alors des hommes l’entourèrent

Et, tête basse, ils l’emmenèrent

Tandis que le train repartait

J’ai regardé par la portière

Comme en un geste de prière

L’homme vers moi tendait les mains

Le soleil redoublait ma peine

Et faisait miroiter des chaînes

C'était peut-être un assassin?

Il y a des gens bizarres

Dans les trains et dans les gares

Це дивна пригода

Коли поїзд відходив від ст

Чоловік стрибнув у коридор

І чолом до дверей

Він дивився, як світло втікає

Париж, який помирає ввечері

Потяг вночі везе вас

За тобою мертві кохання

Але ми хочемо полюбити знову

Сумне нудьгуюче передмістя

Пройшов нудно під дощем

Він завжди дивився

Потяг котився в темну ніч

Чоловік уже був лише тінню

І від самотності мені було холодно

Він говорив, що він міг сказати?

Я бачу лише її посмішку

Коли він підійшов до мене сісти

Потяг вночі везе вас

За тобою мертві кохання

А на серці невиразна нудьга

Тож його рука взяла мою

І я боявся, що настане день

Мені було так добре проти нього

Коли я прокинувся

На сонячній станції

Незнайомець стрибав на лаві підсудних

Тоді чоловіки оточили його

І, схиливши голови, повели його геть

Коли потяг відійшов

Я визирнув у двері

Як у молитовному жесті

Чоловік до мене простягнув руки

Сонце подвоїло мій біль

І бовталися ланцюги

Може, він був убивцею?

Є дивні люди

У поїздах і на вокзалах