И опускался в сердце мне покой - Альфа

И опускался в сердце мне покой,

Исполненный какой-то светлой скорби.

А я затих, в меня вошёл покой,

Безмолвным стал, безмолвным и покорным.

Но чей-то смех в ночи взорвался вдруг

За дверью, где-то там, в пустынном поле,

И нарастал тревожный звук,

Я дома ночью сна не знал от боли.

И хохотал в полях безумный ветер,

Душа кричала, муки не терпя.

А я молчал, молчало все на свете,

Нигде на свете не было меня.

Но чей-то смех в ночи взорвался вдруг

За дверью, где-то там, в пустынном поле,

И нарастал тревожный звук,

Я дома ночью сна не знал от боли.

И нарастал тревожный звук,

Я дома ночью сна не знал от боли…

Я синеву из чаши пил небесной.

Душой заслушивался, как лилась

Колоколов незримых песня.

Всё всматривался, взгляд направив свой

В глубины без предела и без края, —

На синих нивах вечности немой

Угадывал тебя я, прозревая.

Когда же вечер умирал в огне,

Спускалась ночь ясна и звездочка,

Весь в звоне вод из синего далека

Мерещился твой грустный шепот мне.

И опускался в сердце мне покой,

Исполненный какой-то светлой скорби

И вот затих я, примерен с тоской,

Безмолвным стал, безмолвным и покорным.

Но чей-то смех в ночи взорвался вдруг

За дверью, где-то там, в пустынном поле,

И нарастал тревожный где-то звук,

И в темном доме сна не знал я боле

И хохотал в полях безумный ветер,

Душа кричала, муки не терпя.

Качались тени.

Я молчал.

На свете,

Нигде на свете не было тебя.

І опускався в серце мені спокій,

Сповнений якоїсь світлої скорботи.

А я затих, у мені увійшов спокій,

Безмовним став, безмовним і покірним.

Але чийсь сміх у ночі вибухнув раптом

За дверима, десь там, у пустельному полі,

І наростав тривожний звук,

Я вдома вночі сну не знав від болю.

І реготав у полях шалений вітер,

Душа кричала, муки не терплячи.

А я мовчав, мовчало все на світлі,

Ніде на світі не було мене.

Але чийсь сміх у ночі вибухнув раптом

За дверима, десь там, у пустельному полі,

І наростав тривожний звук,

Я вдома вночі сну не знав від болю.

І наростав тривожний звук,

Я вдома вночі сну не знав від болю ...

Я синьову з чаші пив небесної.

Душою заслуховувався, як лилася

Дзвонів незрима пісня.

Все вдивлявся, погляд спрямувавши свій

Вглибини без межі і без краю,—

На синіх нивах вічності німий

Вгадував тебе я, прозріваючи.

Коли ж вечір помирав у вогні,

Спускалася ніч ясна і зірочка,

Весь у дзвоні вод із синього далека

Думав твій сумний шепіт мені.

І опускався в серце мені спокій,

Сповнений якоїсь світлої скорботи

І ось затих я, приміряний з тугою,

Безмовним став, безмовним і покірним.

Але чийсь сміх у ночі вибухнув раптом

За дверима, десь там, у пустельному полі,

І наростав тривожний десь звук,

І в темному будинку сну не знав я більше

І реготав у полях шалений вітер,

Душа кричала, муки не терплячи.

Гойдалися тіні.

Я мовчав.

На світі,

Ніде на світі не було тебе.