Солдат - Змей

Я накормленный кровью,

Наломал дров, дом кровный не помню.

Ведь у меня приказ - стоять ровно,

Так, чтоб ни один мой мускул не дрогнул.

Жизнь, как подстреленные штаны,

Подстрелены товарищи - разговоры, что мы

Не доживем и до завтра,

Смерть придет к нам внезапно.

И меня зря ждет дома семья,

Я - солдат,

Если б мог бы, то выбросил я свой автомат.

Я закрыл бы рукой от страха глаза,

Я бежал бы назад, но нельзя.

Я ползу по земле, как гюрза,

Без надежды на завтра.

Смерть на ты со мной, но я с ней на Вы,

Плесни-ка мне в стакан сто фронтовых.

Давай, поднимем за мир, брат.

Уж если жить не самим, так,

Пусть нашим детям не придется стрелять.

Пусть, наконец-то, остынет земля,

Давай, поднимем за то, чтоб

Скорее осталось все в прошлом.

Больше мира нам хочется жить,

Больше жизни нам хочется мира.

Но нас с тобой на своих и чужих

Эта жизнь на войне разделила.

Больше мира нам хочется жить,

Больше жизни нам хочется мира.

Но нас с тобой на своих и чужих

Эта жизнь на войне разделила.

Мне б вернуться в родные края,

Мне б сказать детворе с порога:

«Папа - это я,

Нас, отцов, осталось немного».

Но мне не бросится на шею жена,

От счастья не зарыдает мама.

С тех пор, как дали оружие нам,

Вместо сердца - холодный камень.

Ой, мама, что с нами сделала,

Эта война.

Увидеть луч света белого

В этой кромешной тьме - пугает нас.

Убивая таких же, как я,

Мне героем не стать.

Мама, где все твои сыновья?

Мама, нам здесь не место.

Мы забыли про честь,

Эти пики про честь.

Мы забыли поспать и поесть,

Зато помним про месть.

И нами мертвыми гордится страна,

И подвиг наш воспевают в песнях.

Да только мы не перестанем страдать,

Пока не оставим на земле живого места.

Больше мира нам хочется жить,

Больше жизни нам хочется мира.

Но нас с тобой на своих и чужих

Эта жизнь на войне разделила.

Больше мира нам хочется жить,

Больше жизни нам хочется мира.

Но нас с тобой на своих и чужих

Эта жизнь на войне разделила.

Я нагодований кров'ю,

Наламав дров, будинок кревний не пам'ятаю.

Адже у мене наказ – стояти рівно,

Так, щоб жоден мій м'яз не здригнувся.

Життя, як підстрелені штани,

Підстрелені товариші – розмови, що ми

Не доживемо і до завтра,

Смерть прийде до нас раптово.

І мене даремно чекає вдома сім'я,

Я солдат,

Якби міг би, то я викинув свій автомат.

Я заплющив би рукою від страху ока,

Я біг би назад, але не можна.

Я повзу по землі, як гюрза,

Без надії на завтра.

Смерть на ти зі мною, але я з нею на Ви,

Плісні мені в склянку сто фронтових.

Давай, піднімемо за мир, брате.

Якщо вже жити не самим, так,

Нехай нашим дітям не доведеться стріляти.

Нехай, нарешті, охолоне земля,

Давай, піднімемо за те, щоб

Швидше залишилося все у минулому.

Більше світу нам хочеться жити,

Більше життя нам хочеться миру.

Але нас із тобою на своїх та чужих

Це життя на війні поділило.

Більше світу нам хочеться жити,

Більше життя нам хочеться миру.

Але нас із тобою на своїх та чужих

Це життя на війні поділило.

Мені б повернутися в рідні краї,

Мені б сказати дітлахам з порога:

«Тату - це я,

Нас, батьків, лишилося небагато».

Але мені не кинеться на шию дружина,

Від щастя не заплакає мама.

Відколи дали нам зброю,

Замість серця – холодний камінь.

Ой, мамо, що з нами зробила,

Ця війна.

Побачити промінь світла білого

У цій непроглядній темряві - лякає нас.

Вбиваючи таких, як я,

Мені героєм не стати.

Мамо, де всі твої сини?

Мамо, нам тут не місце.

Ми забули про честь,

Ці вершини про честь.

Ми забули поспати та поїсти,

Зате пам'ятаємо про помсту.

І нами мертвими пишається країна,

І подвиг наш оспівують у піснях.

Та тільки ми не перестанемо страждати,

Поки що не залишимо на землі живого місця.

Більше світу нам хочеться жити,

Більше життя нам хочеться миру.

Але нас із тобою на своїх та чужих

Це життя на війні поділило.

Більше світу нам хочеться жити,

Більше життя нам хочеться миру.

Але нас із тобою на своїх та чужих

Це життя на війні поділило.