Grinstead - Xerxes

To the guardrail, to what end?

The tires slipped on Shelby turning towards Broadway and I thought of you then

like I think of the rain like I think of getting carried away like too drunk to

drive straight.

And I’m alone with the lie right now, been alone for a while,

and the past has half a mind to give chase.

So, here I am, wildly running away,

because I don’t know how to say all that I’ve got to say.

Wish there was something to say

To the on-ramp, to the highway, to the distance, to this end.

I hear the sirens following me, and I don’t pick up the phone.

Money’s tight

and I’ve got nowhere to turn.

And I don’t know where you are.

Where have you

gone?

Why did you go?

Is the sun too close?

Is the air too heavy?

Is this damp pavement spinning your

tires too?

Because I thought of you today and I knew not to, was pulling the

trash out to the dumpster and I caught myself with a wandering heart and a

sky-high brain and ankle deep in the slop and the mud and the wet-socked truth,

the ruined shoes, the last fucking time, the point I’m not getting.

Its been weeks of this, staying convinced that things will fall into place,

but all that falls is this December rain, too warm to drape a fitting sheet

over this past year’s face.

It makes my teeth grind, it makes my jaw strain,

like there’s something I need to say but the incessant wheeze, the rattle of

death behind my shallow breath is always caught in the way.

Until there’s nothing to say.

До огорожі, до чого?

Шини проскочили на Шелбі, який повернув у бік Бродвею, і тоді я подумав про вас

наче я думаю про дощ, як думаю захопитися, як занадто п’яний

їхати прямо.

І я зараз наодинці з брехнею, деякий час був сам,

і минуле має половину розуму, щоб погнатися.

Тож ось я, дико втікаю,

тому що я не знаю, як сказати все, що маю сказати.

Хотілося б, що сказати

На пандус, на шосе, на відстань, в цей кінець.

Я чую сирени, які слідують за мною, і не беру телефону.

Гроші туго

і мені нема куди звернутись.

І я не знаю, де ти.

Де ти

пішов?

Чому ти пішов?

Сонце занадто близько?

Повітря занадто важке?

Ця волога тротуар крутить вас

шини теж?

Тому що я думав про тебе сьогодні і знав, що не варто, тягнув

Викидайте сміття на смітник, і я спіймав себе з блуканням серця і

захмарний мозок і щиколотка глибоко в помії, багнюці й правді в мокрих шкарпетках,

зіпсовані черевики, останній бісаний раз, те, чого я не розумію.

Це були тижні , щоб бути впевненим, що все стане на свої місця,

але все, що падає — це грудневий дощ, надто теплий, щоб задрапірувати прилягаюче простирадло

над обличчям цього минулого року.

Це змушує мене скреготіти зубами, напружує щелепу,

наче мені потрібно щось сказати, крім невпинного хрипу, брязкання

смерть за моїм неглибоким диханням завжди заважає.

Поки нема чого сказати.