По длинным коридорам - Тони Раут

А из соседних камер кричали хором: «Пока!»

мне.

И чтобы я не говорил, здесь цирик и короли,

Бояться сложно мне, ведь нацепили кандалы!

Охранник улыбается, его лицо довольно,

От удара под дых, я скорчил лицо от боли.

Вокруг насильники, убийцы и я с ними — жалкий зэк,

Плетусь по коридору, в конце которого яркий свет!

Они хотят, чтоб мои мозги превратились в желе,

Не жалел о жизни и я уже не жилец.

Сколько же лет я здесь, что стал похожим на скелет,

Сбился со счета, рисуя палки на стене.

Электроток моему уму не так полезен,

Утешает лишь одно — что я умру не от болезни.

Я прекрасно понимал, что это был разряд,

Я резко вздрогнул и открыл глаза!

И в моих снах места для жизни нету,

Я ухожу туда, куда меня не ждут!

Я проходил мимо этих печальных взоров

И знал, что мой конец в конце длинных коридоров.

И я щипал себя в надежде, что проснусь,

Мне приходилось видеть прежде, на лицах грусть.

Я проходил мимо этих печальных взоров

И знал, что мой конец в конце длинных коридоров.

Мой взгляд застыл на сером потолке,

А из соседних камер уже кричали: «Пока!»

мне.

Проснулся с мыслью, что сегодня мой конец настал,

Пришло то время, когда явью стал кошмар!

Вещий сон!

Все вещи вон забились в луже,

Ведь там куда уйду сегодня я багаж не нужен.

Последний ужин, последний разговор,

Последний вздох, скорей б я сдох, ведь ожидания наводят ужас!

От преступности лекарство — шокотерапия,

Охранник ухмылялся, шел и торопил меня.

И как во сне по коридору к свету меня ждут,

Куча народу, чья миссия задать мне жару!

Я не виновен!

За этим всем плохо следят!

Знаю, что прав здесь я,

Теперь им Бог — судья!

Я слишком горд, чтобы простить просить их мне дороже,

Электростул.

Ну что же, посидим на дорожку!

А з сусідніх камер кричали хором: «Поки!»

мені.

І щоб я не говорив, тут цирик і королі,

Боятися важко мені, адже начепили кайдани!

Охоронець усміхається, його обличчя досить,

Від удару під дих, я скоротив обличчя від болю.

Навколо ґвалтівники, вбивці і я з ними — жалюгідний зек,

Плутаюся по коридору, в кінці якого яскраве світло!

Вони хочуть, щоб мої мізки перетворилися на,

Не жалкував про життя і я вже не жилець.

Скільки ж років я тут, що став схожим на скелет,

Збився з рахунку, малюючи ціпки на стіні.

Електрострум моєму розуму не так корисний,

Втішає лише одне — що я помру не від хвороби.

Я чудово розумів, що це був розряд,

Я різко здригнувся і розплющив очі!

І в моїх снах місця для життя немає,

Я йду туди, куди мене не чекають!

Я проходив повз ці сумні погляди

І знав, що мій кінець у кінці довгих коридорів.

І я щипав себе в надії, що прокинусь,

Мені доводилося бачити раніше, на обличчях смуток.

Я проходив повз ці сумні погляди

І знав, що мій кінець у кінці довгих коридорів.

Мій погляд застиг на сірій стелі,

А з сусідніх камер уже кричали: «Поки!»

мені.

Прокинувся з думкою, що сьогодні мій кінець настав,

Настав той час, коли дійсністю став кошмар!

Віщий сон!

Всі речі он забилися в калюжі,

Адже там куди піду сьогодні я багаж не потрібен.

Остання вечеря, остання розмова,

Останній зітхання, скоріше б я здох, адже очікування наводять жах!

Від злочинності ліки — шокотерапія,

Охоронець посміхався, йшов і квапив мене.

І як у сні по коридору до світла мене чекають,

Купа народу, чия місія поставити мені спеку!

Я не винен!

За цим усім погано стежать!

Знаю, що правий тут я,

Тепер їм—Бог—суддя!

Я дуже гордий, щоб пробачити просити їх мені дорожче,

Електростул.

Ну, що, посидимо на доріжку!