No Future Part II : The Day After No Future - Titus Andronicus

Oh, I recall the last morning

The sun would rise on the race of man

After which it was clear nothing would be the same again

When called to answer for their crimes

The only response that they could find

Was that it seemed to be a good idea at the time

Now the sun in the sky has turned to rust

The rivers are running red with blood

And the cries of the helpless were never, never enough

And those of us who were still alive

Were rightly afraid to go outside

When VuBu said, «This isn’t shoegaze — this is suicide.»

Then they came with torches and pitchforks

Carrying guns, clubs and sharp swords

When the loudest voice I ever heard said, «It's over.»

It’s over!

«And I, too, felt ready to start life all over again.

It was as if that great

rush of anger had washed me clean, emptied me of hope, and, gazing up at the

dark sky spangled with its signs and stars, for the first time, the first,

I laid my heart open to the benign indifference of the universe.

To feel it so like myself, indeed, so brotherly, made me realize that I’d been

happy, and that I was happy still.

For all to be accomplished, for me to feel

less lonely, all that remained to hope was that on the day of my execution

there should be a huge crowd of spectators and that they should greet me with

howls of execration.»

О, я пригадую останній ранок

Сонце зійшло б над людською расою

Після чого стало зрозуміло, що нічого не буде як раніше

Коли покликані відповідати за свої злочини

Єдина відповідь, яку вони змогли знайти

Хіба в той час це здавалося гарною ідеєю

Тепер сонце на небі перетворилося на іржу

Річки червоніють від крові

І криків безпорадних ніколи, ніколи не було достатньо

І ті з нас, хто ще був живий

Справедливо боялися виходити на вулицю

Коли VuBu сказав: «Це не шугейз — це самогубство».

Потім прийшли зі смолоскипами та вилами

З собою зброю, палиці та гострі мечі

Коли найгучніший голос, який я коли-небудь чув, сказав: «Все закінчилось».

Це кінець!

«І я теж відчував себе готовим почати життя заново.

Це було так чудово

прилив гніву омив мене, позбавив надії, і, дивлячись угору,

темне небо усіяне його знаками і зірками вперше, вперше,

Я розкрив серце для доброї байдужості всесвіту.

Відчути це так як я сам, справді, такий братерський, змусило мене усвідомити, що я був

щасливий, і що я досі був щасливий.

Щоб усе було зроблено, щоб я відчував

не так самотньо, все, що залишалося надіятись, це в день мого страти

має бути великий натовп глядачів, і вони повинні вітати мене з

завивання від виття.»