Luciferian Elegy - Tales Of Dark

Penetrate deep into my pain

Clandestine and silent, yet never to subside

A curse that wears no face or disguise

Behold the heavens lustrous that my contempt arouse

Still I covet one thousand eyes to possess

When the dusk paints the perfection most complete

So hasten I to beset what’s left of the light

In the grace of obscurity to empower my sight

… to seek what’s seemingly never to be found

Why hast thou broken my wings?

Didst thou see peril in me?

Accusing me for perfidious acts

Was thine utmost stupidity

For those were only ambitions

A greater sovereign than thou to be

So, betrayal thou didst promulgate

For the fear of dethronement made thee elate:

«Begone, wretched creature of pride!

In the burning arms of oblivion be forever lulled!»

Yet thy sentence I accepted with mockery:

«Who art thou to sit in judgement upon me?

How spiteful soever thy words would be

I bow to none, so shall I not before thee!»

Then the curse was cast

And I’d fallen aghast

With my hordes wearing new grown horns

Like black lace clad eerie shadows

Into the everburning pits we descended

Like a phantom spirit

That breeds the eternal fire

The flaming abyss and the secret it keeps

Were there for me, a new home to be…

Fleshless yet awake

Shapeless and forsaken

The Serpent of old I am

Still pulsating in the depth

Of this tragedy’s birth

With the «mercy of God» etched in my heart

But even tortured by the lashes of million godly whips

No word of penitence will ever pass my lips

Проникни глибоко в мій біль

Таємно й тихо, але ніколи не вщухає

Прокляття, яке не має обличчя чи маскування

Дивіться блискучі небеса, які викликають мої зневаги

І все-таки я хочу мати тисячу очей

Коли сутінки малює досконалість найповніше

Тож поспішаю я охопити те, що залишилося від світла

У ласці невідомості, щоб розширити мій зір

... шукати те, що, здавалося б, ніколи не найдеться

Чому ти зламав мої крила?

Чи бачив ти в мені небезпеку?

Звинувачуючи мене у підступних діях

Це була твоя абсолютна дурість

Бо це були лише амбіції

Більший суверен, ніж ти

Отже, зраду ти оприлюднив

Бо страх перед детронуванням викликав у тебе піднесення:

«Геть геть, жалюгідне створіння гордості!

У палаючих обіймах забуття будьте назавжди заколисані!»

Але твій речення я прийняв з насмішкою:

«Хто ти такий, щоб судити мене?

Якими б злими не були б твої слова

Я нікому не вклоняюся, тож не буду перед тобою!»

Тоді було накладено прокляття

І я впав у жаху

З моїми ордами, які носять нові дорослі роги

Наче чорне мереживо вкриті моторошними тінями

У вічно палаючі ями ми спустилися

Як примарний дух

Це породжує вічний вогонь

Палаюча прірва і таємниця, яку вона зберігає

Якби для мене був новий дім…

Безплотний, але прокинувся

Безформний і покинутий

Змія давнього я є

Все ще пульсує в глибині

Про народження цієї трагедії

З «милосердям Божим», що закарбувалося в мому серці

Але навіть замучений ударами мільйонів божественних батогів

Жодне слово покаяння не пройде з моїх уст