Journey Through the Fog - Shylmagoghnar

Gone is the flame

Smoldering the ashes

A flickering fades into my eyes

Pursued by the howling of life

The shadows cast by fading pyre

At the hour of twilight stand guard

For creatures lurk in deepest dark

Waiting for the light to grow sparse

Their hopelessness, the endless mist

As long as I breathe they are mine

So I beg of the wind for a whisper to my fallen kin

But their shadows on the trees are nothing but a fantasy

So distant the calling of forgotten dreams

How they yearn and beg for release

I stand idle as they all are crushed by the turning of destiny’s wheel

A nomad of the wasteland journeys through the fog

Where my feet have trodden, deepest are the bogs

Where the wind is howling its song I wade through the snow

A journey of the heart, no path can take me where I go

I am a withered wanderer, wayward are my goals

Lost in ancient forests, crystallised by souls

Was my burden once an honour, it’s reduced to plight

In this fortress of the mind I have been haunting all my life

Beyond the great golden divide

A cadence frail so warmly strikes

For whom it fades the soul divides

Forever gone to where the daylight died

Fixed on the horizon ever is my gaze

Bitterly I stride on, blinded by the haze

Is it dawn or will the dusk fall, I’ll never know

For the darkness that surrounds me is reminiscent of my own

The mist envelops ruins, (their) purpose lost in time

Statues in seclusion, empty are their eyes

How I long to find a reason this world to endure

But all I see are corpses of those who were lost —

Before…

The cadence frail now slowly fades

A formless pale steps from the shade

And whispers to my mind:

«The time has come to leave your shape behind»

Oh flame of life, mother regret

Have mercy on this fallen wretch

Grant me the strength to travel on

And reach the hall to where the raven guides

My body’s too cold to move on, in one final act of defiance

My feet stand steadfast in the snow but the frostbite takes its final toll

I heave my hands towards the sky and sound my final forlorn cry

I plead and beg the sky for mercy

As my heart is freezing slowly, I embrace the storm

And as I die I see the veil lifted by the sun

Зникло полум’я

Тління попелу

Миготіння зникає в моїх очах

Переслідується виттям життя

Тіні, відкинуті згасаючим вогнищем

У годину сутінків стояти на сторожі

Бо істоти ховаються в найглибшій темряві

Чекаємо, поки світло стане рідким

Їхня безвихідь, нескінченний туман

Поки я дихаю, вони мої

Тож я прошу вітер пошептати моїм занепалим родичам

Але їхні тіні на деревах — не що інше, як фантазія

Такий далекий поклик забутих мрій

Як вони тужать і благають звільнення

Я стою без діла, оскільки всі вони розчавлені поворотом колеса долі

Кочівник пустки подорожує крізь туман

Там, де мої ноги ступали, там найглибше болота

Там, де вітер виє свою пісню, я пробираюся крізь сніг

Подорож серця, жоден шлях не може привести мене туди, куди я йду

Я зсохлий мандрівник, норовливі мої цілі

Загублений у стародавніх лісах, викристалізований душами

Колись мій тягар був за честь, але скорочено

У цій фортеці розуму я переслідував усе своє життя

За межами великої золотої проділи

Так тепло вражає каденція, ламка

Для кого згасає душа розділяє

Назавжди пішов туди, де померло денне світло

Мій погляд завжди фіксується на горизонті

Я гірко крокую далі, засліплений серпанком

Це світанок чи сутінки, я ніколи не дізнаюся

Бо темрява, яка мене оточує, нагадує мою власну

Туман огортає руїни, (їх) призначення втрачено в часі

Статуї на самоті, пусті їхні очі

Як я бажаю знайти причину, щоб цей світ витерпіти

Але я бачу лише трупи тих, хто загинув —

Перед…

Каденція тепер повільно згасає

Безформні бліді кроки від тіні

І шепоче мені на розум:

«Настав час залишити свою форму позаду»

О полум’я життя, жалю матері

Змилуйся над цим занепалим нещасним

Дай мені силу подорожувати

І дійдіть до передпокою, куди веде ворон

Моє тіло занадто холодне, щоб рухатися далі, в одному останньому акті непокори

Мої ноги стійко стоять на снігу, але обмороження забирає свою останню

Я піднімаю руки до неба й лунаю свій останній жалюгідний крик

Я благаю і благаю небо про пощаду

Оскільки моє серце повільно завмирає, я обіймаю бурю

І коли я вмираю, я бачу завісу, підняту сонцем