Одиночество - Sayaf

Со мной на этаже женщина живёт напротив

Всегда одну её вижу, никто не заходит

К ней.

То ли друзей нет, то ли вечно в заботах

Хотя бывает позвонит мне, попросит чего-то

И так мельком отметит устало

Воспоминаниями молодости ласкала

Слух мне.

Как не тух в ней дух снова

Даже когда родная мать выгоняла из дома

Не опускала руки, верила, по делам создастся

Не стать такой же, как она, обещала пытаться

Клялась при иконах, мужчину держала за руку

Так будет правильно, мы замок свой построим заново

И даже когда он ушёл, взял и исчезнул

Кроме троих детей с ней оставалась надежда

Я всё стоял и слушал, восхищаясь немерено

Она всё продолжала, продолжала уверенно

Твердит мне, что не верит, что нет справедливости

Всегда платила по счетам, давала милости

Молилась за своих троих, ставила свечи

Горбатилась как раб, домой возвращаясь под вечер

Ведь я для них всю себя, все свои силы

Поднять их на ноги, ты слышишь?

Единственный стимул

Будет у нас семья, как принято в обществе

Лекарство от болезней, от одиночества

Я видел, как всё менялось

В её лице, как-то глубже касаясь

Она задевала раны открытые

Темы больные, что казались забытыми

Не могла простить отцу побег из семьи

«Оставил меня одну, лишив тепла и любви

Хочешь спросить почему?

Пойди, разбери

Никто и никогда не хотел со мною быть

Я каждый сижу и жду, когда же в лету

И даже на suicide ни сил, ни смелости нету

Ведь говорили же, о себе думай, пока есть порох

Детям абузой станешь, как только стукнет за сорок

Я проклинаю этот мир, где нет терпения

Где слёзы вызывают не жалость, а отвращение

Здесь ничего не осталось, не люди, а звери!»

Вот так срывалась на меня, хлопая дверью

«Ты что не понимаешь?

Нет справедливости!

Никто не платит по счетам, сама я не вывезу,

А эти дети, никакой опоры на плечи

Учила уважать, они научились перечить

Ведь я для них всю себя, без личных целей

Посмотри, убиваю.

Это даже не ценят!»

Так проклинала всё: то близких, то общество

Хотя всему виной болезнь одиночество

Ты знаешь, она потом придёт, когда уже успокоится

Мы посидим, поговорим ни о чём

Мне кажется, ей становится легче

Ей просто нужен кто-то с кем она может поговорить

Или помолчать

Понимаешь?

Зі мною на поверху жінка живе навпроти

Завжди одну її бачу, ніхто не заходить

До неї.

Чи то друзів немає, чи вічно в турботах

Хоча буває подзвонить мені, попросить чогось

І так миттю відмітить стомлено

Спогадами молодості пестила

Слух мені.

Як не тух у ній дух знову

Навіть коли рідна мати виганяла з дому

Не опускала руки, вірила, у справах створиться

Не стати такою, як вона, обіцяла намагатися

Клялася при іконах, чоловіка тримала за руку

Так буде правильно, ми замок свій збудуємо заново

І навіть коли він пішов, взяв і зник.

Окрім трьох дітей із нею залишалася надія

Я все стояв і слухав, захоплюючись неміряно

Вона все продовжувала, продовжувала упевнено

Твердить мені, що не вірить, що немає справедливості

Завжди платила за рахунками, давала милості

Молилася за своїх трьох, ставила свічки

Горбатилась як раб, додому повертаючись надвечір

Адже я для них усю себе, всі свої сили

Підняти їх на ноги, ти чуєш?

Єдиний стимул

Буде у нас сім'я, як прийнято в суспільстві

Ліки від хвороб, від самотності

Я бачив, як все змінювалося

У ній, якось глибше торкаючись

Вона зачіпала рани відкриті

Теми хворі, що здавались забутими

Не могла пробачити батькові втечу із сім'ї

«Залишив мене одну, позбавивши тепла і любові

Хочеш запитати, чому?

Іди, розбери

Ніхто і ніколи не хотів зі мною бути

Я кожен сижу і чекаю, коли в льоту

І навіть на suicide ні сил, ні сміливості немає

Адже говорили ж, про себе думай, поки є порох

Дітям абузою станеш, як тільки стукне за сорок

Я проклинаю цей світ, де немає терпіння

Де сльози викликають не жалю, а відразу

Тут нічого не залишилося, не люди, а звірі!

Ось так зривалася на мене, грюкаючи дверима

"Ти що ні розумієш?

Нема справедливості!

Ніхто не платить за рахунками, сама я не вивезу,

А ці діти, жодної опори на плечі

Вчила поважати, вони навчилися суперечити

Адже я для них усю себе, без особистих цілей

Подивися, вбиваю.

Це навіть не цінують!»

Так проклинала все: то близьких, то суспільство

Хоча всьому виною хвороба самотність

Ти знаєш, вона потім прийде, коли вже заспокоїться

Ми посидимо, поговоримо ні про що

Мені здається, їй стає легше

Їй просто потрібний хтось з ким вона може поговорити

Або помовчати

Розумієш?