Вина - Ольви

Умерших песен неприкаянные тени

Облюбовали мой пустынный дом,

То вверх взлетят, то встанут на колени

Перед забытым на стене крестом.

Когда я уходил — окно открылось,

Хоть ветер спал, устав от суеты,

Рванула следом Ревность, но застыла,

Послав вдогонку псов моей вины…

От одного миража к другому,

Ошиблись, растерялись, обезумели,

От доброго гения к гению злому,

Жизнь сложится так, как мы и не думали,

Но внутри, но внутри прячем чувство вины,

Когда нас двое — мы не одни…

Псам не понять, что должен вдребезги разбиться

Союз двух душ и наших бренных тел,

Они рычат, сном не дают забыться,

В глаза мне смотрят, скалясь в темноте…

Ты помнишь строки из любимого романа,

Где роль убийцы суждено сыграть любви,

Где желтый цвет в сюжет вплетался странно,

А дом героев был плющом увит?

Читай роман, когда Луна лицо откроет —

К тебе спешит другой, восторжен и неглуп,

Все будет хорошо.

Но только сердце ноет —

Я псов вины раскаяньем кормлю…

Померлих пісень неприкаяні тіні

Уподобали мій пустельний будинок,

То вгору злетять, то встануть на коліна

Перед забутим на стіні хрестом.

Коли я відходив, вікно відкрилося,

Хоч вітер спав, втомившись від суєти,

Рванула слідом Ревнощі, але застигла,

Надіславши навздогін псів моєї провини...

Від одного міражу до іншого,

Помилились, розгубилися, збожеволіли,

Від доброго генія до генію злого,

Життя складеться так, як ми і не думали,

Але всередині, але всередині ховаємо почуття провини,

Коли нас двоє — ми не одні…

Псам не зрозуміти, що має вщент розбитися

Союз двох душ і наших тлінних,

Вони гарчать, сном не дають забути,

В очі мені дивляться, скелячись у темряві…

Ти пам'ятаєш рядки з улюбленого роману,

Де роль вбивці судилося зіграти кохання,

Де жовтий колір всюжет вплітався дивно,

А будинок героїв був плющем увитий?

Читай роман, коли Місяць обличчя відкриє —

До тебе поспішає інший, захоплений і нерозумний,

Все буде добре.

Але тільки серце ниє —

Я псів провини покаянням годую…