Das schwarze Gemälde - Nargaroth

Ein schwarzes Gemälde, der Inhalt verbrannt

Der Rahmen verkohlt, einst das Leben genannt

Die Aussagekraft vom Denken bestimmt

Für die Zeit des Lebens, die euch entrinnt

Ein schwarzes Gemälde, ein Spiegelbilderbuch

Es liest eure Gedanken und formt sie zu Bildern, die nur euch wohl waren

Die Farben der Maske verblassen und ein weißes Gesicht

Erhellt den schwarzen Samt

Die Tränen hinterlassen salzige Ränder

Noch lange zu erkennen der Ursprung

Zu deuten der Verlauf

Zu kosten ihr Sinn

Die Sonne vermag sie zu trocknen

Aber nicht, sie zu verbergen!

Und erst in der Dunkelheit

Verlieren Farben ihre Bedeutung

Erst dann offenbaren wir unser Gesicht

Lassen Masken zerspringen, Hüllen fallen

Dann ist der weiße Rand der Tränen unsichtbar…

Wir lecken unsere Wunden, doch das Salz

Der versiegten Tränen verbrennt unser Fleisch

Und lässt das Helfende uns verletzen…

Schreie durchforschen das Tuch der Dunkelheit

Dringen an jedes nahbare Ohr, um den Wahrnehmenden zu Hilfe eilen zu lassen

Denn Schreie sind die einzige Sprache, die jeder versteht

Doch die Dunkelheit hindert Blicke, ihren Ursprung zu finden

Ziellos irrt er umher

Wahnsinn ist der unablässige Verlauf

Denn übermächtig scheinen die Schmerzen

Kein Wort lässt sich mehr formen, dass den Suchenden könnte führen

Stattdessen lassen die Töne meiner Kehle den Suchenden erschreckend flüchten

So bleiben wir verblutend zurück

Das Theater des Lebens längst niedergebrannt

Noch wärmt mich die Glut, verbrennt meine Hand

Zu Asche das Kleid, welches ich einstmals trug

In Schmerz gemartert, der mich einst schlug

Die zersprungenen Lippen derer

Die mich benetzend nie berührten

Die gespaltenen Zungen derer

Die mich bewusst belogen

Es ist Schmerz

Der unbändige Lust in mir gebar

Freuet euch, ihr glückseligen Kinder des Lichts

Doch euer Gemälde wird ewiglich nur schwarz sein

Чорна картина, вміст згоріло

Каркас обвуглений, колись називався життям

Виразність визначається мисленням

За час життя, який вислизає від вас

Чорна картина, дзеркальна книжка з картинками

Він читає ваші думки та формує їх у образи, які були зручні лише вам

Кольори маски тьмяніють і обличчя біле

Освітлює чорний оксамит

Сльози залишають солоні краї

Походження можна розпізнати ще довго

Для інтерпретації курсу

Щоб коштувати її розуму

Сонце може висушити їх

Але не приховувати їх!

І тільки в темряві

Кольори втрачають сенс

Тільки тоді ми відкриваємо свої обличчя

Нехай маски розбиваються, справи падають

Тоді біла межа сліз невидима...

Ми рани зализуємо, але сіль

Висохлі сльози обпалюють нашу плоть

І нехай допомога шкодить нам...

Крики шукають завісу темряви

Проникніть у кожне доступне вухо, щоб той, хто сприймає, поспішав на допомогу

Тому що крики – це єдина мова, яку всі розуміють

Але темрява заважає поглядам знайти своє походження

Він безцільно блукає

Божевілля — це невпинний хід

Тому що біль здається сильною

Більше не може бути сформовано слово, яке могло б привести шукача

Натомість звуки мого горла змушують шукача втекти в жаху

Тож ми залишаємось стікати кров’ю до смерті

Театр життя згорів давно

Вугілля ще гріє мене, обпікає руку

Попіл сукні, яку я колись носила

Замучена від болю, що колись мене вразив

Потріскані губи тих

Намокання ніколи мене не торкалося

Роздвоєні язики тих

Хто свідомо мені збрехав

Це біль

Хто породив у мені невгамовну пожадливість

Радуйтеся, блаженні діти світла

Але ваша картина назавжди буде чорною