Колоколенка - Монгол Шуудан

На горе, на горочке стоит колоколенка,

А с нее по полюшку лупит пулемет,

И лежит на полюшке сапогами к солнышку

С растакой -то матерью наш геройский взвод.

Мы землицу лапаем скуренными пальцами,

Пули, как воробушки, плещутся в пыли...

Дмитрия Горохова да сержанта Мохова

Эти вот воробушки взяли да нашли.

Тут старшой Крупенников говорит мне тоненько,

Чтоб я принял смертушку за честной народ,

Чтоб на колоколенке захлебнулся кровушкой

Растакой-разэтакий этот сукин кот.

Я к своей винтовочке крепко штык прилаживал,

За сапог засовывал старенький наган.

"Славу" третьей степени да медаль отважную

С левой клал сторонушки глубоко в карман.

Мне сухарик подали,мне чинарик бросили

Мне старшой Крупенников фляжку опростал.

Я ее испробовал, вспомнил маму родную

Да по полю ровному быстро побежал.

А на колоколенке сукин кот занервничал,

Стал меня выцеливать, чтоб наверняка.

Да, видать, сориночка- малая песчиночка-

В глаз попала лютому - дёрнулась рука.

Я -т винтовку выронил да упал за камушек,

Чтоб подумал вражина, будто зацепил.

Да он, видать, был стрелянный - сразу не поверил мне

И по камню-камушку длинно засадил.

Да, видно, не судьба была пули мне испробовать...

Сам старшой Крупенников встал, как на парад.

Сразу с колоколенки, весело чирикая,

В грудь слетели пташечки, бросили назад.

Горочки-пригорочки, башни-колоколенки...

Что кому назначено?

Чей теперь черед?

Рана не зажитая, память неубитая -

Солнышко, да полюшко, да геройский взвод..

На горі, на гірочці стоїть дзвони,

А з неї по полюшку б'є кулемет,

І лежить на полюшці чоботями до сонечка

З розтакою-то матір'ю наш геройський взвод.

Ми землю лапаємо шкіряними пальцями,

Кулі, як горобці, хлюпаються в пилюці.

Дмитра Горохова та сержанта Мохова

Ці ось горобці взяли та знайшли.

Тут старший Крупенніков каже мені тоненько,

Щоб я прийняв смертечку за чесний народ,

Щоб на дзвоні захлинувся кров'ю

Розтакою-розтакий цей сукін кіт.

Я до своєї гвинтівочки міцно багнет приладжував,

За чобіт засовував старенький наган.

"Славу" третього ступеня та медаль відважну

З лівої клав сторони глибоко в кишеню.

Мені сухар подали, мені чинарик покинули

Мені старший Крупенніков фляжку опростав.

Я її випробував, згадав рідну маму

Та рівним полем швидко побіг.

А на дзвоні сукін кіт занервував,

Став мене вицілювати, щоб напевно.

Так, мабуть, смітинка- мала піщиночка-

В око потрапила лютому - сіпнулася рука.

Я-т гвинтівку випустив та впав за камінчик,

Щоб подумав ворога, ніби зачепив.

Та він, мабуть, був стріляний - одразу не повірив мені

І по каменю-камінчику довго засадив.

Так, мабуть, не доля була кулі мені випробувати...

Сам старший Крупенніков встав, як на парад.

Відразу з дзвона, весело цвірінькаючи,

У груди злетіли пташечки, кинули назад.

Гірочки-пагорочки, вежі-дзвоники.

Що комусь призначено?

Чия тепер черга?

Рана не зажита, пам'ять неубита.

Сонечко, і полюшко, і геройський взвод.