Vieille - Marie-Paule Belle

Elles vont, trottant de boutique en boutique, en bavardant

Elles n’ont jamais peur de perdre leur temps

Devant l'église, elles s’arrêtent sans entrer

Parce qu’elles n’ont plus rien à demander

Elles sont émues par un chat, un bébé

Les vieilles dames à qui je veux ressembler

Je ne sais pas comment elles font pour tricoter le temps

Pour tricoter tous leurs anciens tourments

Un jour, ont-elles été jeunes et jolies

Ont-elles espéré un pas dans la nuit

Ouvert une lettre qui a tout détruit

Ont-elles pleuré comme je pleure aujourd’hui?

Vieille

Si déjà je pouvais être vieille

Pour qu’enfin ma douleur s’ensommeille

Vieille

Pour que le vent de la nuit balaye

Les soucis, les erreurs de la veille

Vieille

C’est vers le soir que l’on s'émerveille

Mais je n’en suis encore qu'à midi

Elles vont, trottant de mémoire en méprise, en évoquant

Ce qu’elles ont vu, ce qu’elles croient être vrai

À l’heure du thé, elles peuvent bien inventer

Y a plus personne pour le leur reprocher

Est-ce que leurs mains, un jour, ont caressé

D’autres vivants que le chat dans l’entrée?

Je ne sais pas si elles portent un masque sur leurs secrets

Ou si elles ont vraiment tout oublié

Il n’y a plus d’histoire à déchiffrer

Sur ces visages où tout s’est effacé

Sur mon visage, que lira-t-on demain?

Peut-on garder l’amour sans le chagrin?

Вони ходять риссю від магазину до магазину, балакають

Вони ніколи не бояться витрачати свій час

Перед церквою зупиняються, не ввійшовши

Бо їм більше нема чого питати

Їх рухає кіт, малюк

Старенькі, на яких я хочу бути схожим

Я не знаю, як вони в’яжуть час

В’язати всі свої старі муки

Колись вони були молоді й гарні

Чи сподівалися вони на крок уночі

Відкрив листа, який знищив усе

Вони плакали так, як я сьогодні плачу?

Старий

Якби я тільки міг бути старим

Щоб мій біль нарешті заснув

Старий

Щоб нічний вітер змітав

Турботи, помилки напередодні

Старий

Ближче до вечора ми дивуємося

Але я ще тільки опівдні

Вони йдуть риссю від спогадів до непорозуміння, викликають

Те, що вони бачили, те, що вони вважають правдою

Під час чаювання вони цілком можуть вигадати

Їх більше нема кого звинувачувати

Чи пестили колись їхні руки

Інші живі, ніж кішка в коридорі?

Я не знаю, чи носять вони маску на свої секрети

Або якщо вони справді все забули

Немає більше історії для розшифровки

На цих обличчях, де все стерто

На моєму обличчі, що ми будемо читати завтра?

Чи можемо ми зберегти любов без смутку?