Ещё хотя бы раз - Мальчишник

Без пятнадцати шесть или 17−45,

И я не в состоянии свои мысли вместе собрать.

Тупо сижу и пялюсь в монитор,

И вспоминаю наш с тобой последний разговор.

Я сказал: «Привет!».

Ты улыбнулась в ответ, и спросила:

«Мы знакомы?».

Я ответил: «Нет!».

И ты дальше пошла куда-то по своим делам,

Разломав мое сердце ровно пополам.

С тез пор прошло уже полгода.

Тогда был холодный ноябрь, а теперь апрель,

Хорошая погода, солнце топит снег,

А часы на стене как будто остановили свой бег.

Но вот и шесть часов.

На мониторе исчезает надпись «login off»,

Я хватаю рюкзак, срываю с вешалки пальто.

Спешу увидеть тебя, ныряя в пропасть метро.

Еще хотя бы раз увидеть тебя,

Еще хотя бы раз услышать тебя.

Еще хотя бы раз поговорить с тобой

И проводить тебя домой.

В 5 минут седьмого я лечу по переходу,

В горле пересохло, я покупаю воду.

Если бы ты знала, что ты значишь для меня,

Я бы душу заложил, лишь бы увидеть тебя!

Еще хотя бы раз, а мы даже не знакомы.

Но хочется верить, что все будет по-другому,

Потому что светит солнце, потому что весна.

И может быть сегодня я увижу тебя.

О нет!

О нет!

Уже 6−15,

А я еще внизу, а должен быть наверху.

Теперь мне придется очень круто постараться,

По эскалатору бегом, бегом и прямо к выходу.

В тот день ты появилась в 6−20,

А мы с тобой столкнулись в 6−21.

С тех пор тебя я видел ещё лишь однажды,

И то в толпе народа, и то не одну.

Еще хотя бы раз увидеть тебя,

Еще хотя бы раз услышать тебя.

Еще хотя бы раз поговорить с тобой

И проводить тебя домой.

Уже почти семь часов, и солнце мне не в радость,

Мимо проходят люди, перепрыгивают через лужи,

Перепрыгивают через талую гадость,

А мне уже по барабану, надежды мало,

И хватит самообмана, на кой черт мне все это надо,

А в сердце колотая рана кровоточит,

Мозги морочит, не отпускает, не отпускает.

Знала бы ты, каково это иметь в душе стужу, а не лето,

Где-то ты ходишь рядом, улыбаешься,

Кого-то греешь своим взглядом,

Кого я даже и не знаю, живешь другой жизнью,

Обо мне даже не подозревая,

А я прихожу каждый вечер на одно и то же место,

Где видел тебя всего лишь дважды,

Живу одной надеждой — увидеться с тобой хоть однажды!

Но вот в толпе показался знакомый силуэт,

И сердце в груди сделало какой-то пируэт.

Да, это ты, и никаких сомнений,

И ты идешь ко мне…

Без п'ятнадцяти шість або 17-45,

І я не в стані свої думки разом зібрати.

Тупо сиджу і сплещусь в монітор,

І згадую нашу з тобою останню розмову.

Я сказав: «Привіт!».

Ти посміхнулася у відповідь, і запитала:

"Ми знайомі?".

Я відповів: «Ні!».

І ти далі пішла кудись у своїх справах,

Розламавши моє серце рівно навпіл.

З того часу минуло вже півроку.

Тоді був холодний листопад, а тепер квітень,

Гарна погода, сонце топить сніг,

А годинник на стіні ніби зупинив свій біг.

Але ось і шість годин.

На моніторі зникає напис «login off»,

Я хапаю рюкзак, зриваю з вішалки пальто.

Поспішаю побачити тебе, пірнаючи в прірву метро.

Ще хоча б раз побачити тебе,

Ще хоча б раз почути тебе.

Ще хоча б раз поговорити з тобою

І проводити тебе додому.

У 5 хвилин сьомого я лечу по переходу,

У горлі пересохло, я купую воду.

Якщо би ти знала, що ти значиш для мене,

Я би душу заклав, лише би побачити тебе!

Ще хоча б раз, а ми навіть не знайомі.

Але хочеться вірити, що все буде по-іншому,

Бо світить сонце, бо весна.

І може бути сьогодні я побачу тебе.

О ні!

О ні!

Вже 6-15,

А я ще внизу, а має бути нагорі.

Тепер мені доведеться дуже круто постаратися,

По ескалатору бігом, бігом і прямо до виходу.

Того дня ти з'явилася в 6-20,

А ми з тобою зіткнулися в 6-21.

З того часу тебе я бачив ще одного разу,

І то в натовпі народу, і то не одну.

Ще хоча б раз побачити тебе,

Ще хоча б раз почути тебе.

Ще хоча б раз поговорити з тобою

І проводити тебе додому.

Вже майже сім годин, і сонце мені не в радість,

Мимо проходять люди, перестрибують через калюжі,

Перестрибують через талу гидоту,

А мені вже по барабану, надії мало,

І вистачить самообману, на якого чорта мені все це треба,

А в серці колота рана кровоточить,

Мізки морочить, не відпускає, не відпускає.

Знала би ти, як це мати в душі холоднечу, а не літо,

Десь ти ходиш поряд, усміхаєшся,

Когось грієш своїм поглядом,

Кого я навіть і не знаю, живеш іншим життям,

Про мене навіть не підозрюючи,

А я приходжу щовечора на одне й те місце,

Де бачив тебе лише двічі,

Живу однією надією - побачитися з тобою хоч одного разу!

Але ось у натовпі з'явився знайомий силует,

І серце в грудях зробило якийсь пірует.

Так, це ти, і жодних сумнівів,

І ти ідеш до мені…