Осень - Крёстная семья

Зажигая в храме свечи,

Хоть на чуток, но душе легче.

На Бога днями уповая,

К Всевышнему с надеждою взывая.

Мы каемся, крестясь,

У Господа прощения просим.

Свинцом и кровью скрепляем братство,

И братство было — главное богатство.

И осень поздняя бросала листья нам под ноги,

И нам казалось, казалось, что мы боги.

Душа чужая — сплошь потемки,

По жизни как по льду, по краю кромки.

Как пес бездомный обретает дом,

Друзей любил и сукам не вилял хвостом.

«За Вовку помяните" — мать просила,

И не было нас рядом, когда так нужно было.

Жизнь или кошелек — вопрос увлек,

На черный обелиск лишь снег белый лег.

Кровь — не пот, хреново мылом моется,

А братан не знал, что за дверью кроется.

Душа молится, руки тянутся…

Что дальше — остается догадываться.

И голову дербанят днями мысли

О последнем вздохе, о смысле жизни.

А впереди еще пути, дороги.

Но мы то знаем — до конца дойдут немногие.

Сердце чье-то по-прежнему будет биться,

А по щекам матери слезы будут литься.

И зачем весь мир, если твой брат умер?

(твой брат умер…)

Время не повернуть вспять,

И возможно, нас вскоре будут оплакивать.

Даже днем рискуешь получить нож под лопатку,

Мир опасен, кусает мертвой хваткой.

Я знаю, брат, что голос мой сейчас ты слышишь,

Я знаю, хотя уже ты и не дышишь…

Я помню, как справедливо размышлял ты,

Давал советы и держал все клятвы.

Прости меня, что не был рядом

В тот миг, когда тебе так нужен был

Клянусь, братан, я жизнь отдал бы И собой тебя от пули б заслонил.

Ты слышишь, брат, они ответят,

За все ответят, такое не прощают.

И над твоей могилой пусть дует ветер,

А мы найдем виновных — обещаю…

Ты спи спокойно, а здесь мы разберемся.

Мы за тебя не раз еще напьемся.

Мы будем помнить о тебе, братуха,

И пусть земля для тебя будет пухом.

Свинцом и кровью скрепляем братство,

И братство было — главное богатство.

И осень поздняя бросала листья нам под ноги,

И нам казалось, казалось, что мы боги.

Свинцом и кровью скрепляем братство,

И братство было — главное богатство.

И осень поздняя бросала листья нам под ноги,

И нам казалось, казалось, что мы боги.

Запалюючи в храмі свічки,

Хоч на трохи, але душі легше.

На Бога днями сподіваючись,

До Всевишнього з надією закликаючи.

Ми каємося, хрестячись,

У Господа прощення просимо.

Свинцем і кров'ю скріплюємо братство,

І братство було — головне багатство.

І осінь пізня кидала листя нам під ноги,

І нам здавалося, здавалося, що ми боги.

Душа чужа — суцільно сутінки,

По життя як по льоду, по краю кромки.

Як пес бездомний знаходить будинок,

Друзів любив і суком не вивив хвостом.

«За Вовку пом'яніте» мати просила,

І не було нас поряд, коли так треба було.

Життя чи гаманець — питання захопило,

На чорний обеліск лише сніг білий ліг.

Кров - не - піт, хрінова милом миється,

А брат не знав, що за дверима криється.

Душа молиться, руки тягнуться.

Що далі — залишається здогадуватися.

І голову дербануть днями думки

Про останнє зітхання, про сенс життя.

А попереду ще шляхи, дороги.

Але ми то знаємо — до кінця дійдуть небагато людей.

Серце чиєсь, як і раніше, буде битися,

А по щокам матері сльози будуть литися.

І навіщо весь світ, якщо твій брат помер?

(твій брат помер...)

Час не повернути назад,

І можливо, нас незабаром оплакуватимуть.

Навіть вдень ризикуєш отримати ніж під лопатку,

Світ небезпечний, кусає мертвою хваткою.

Я знаю, брате, що голос мій зараз ти чуєш,

Я знаю, хоча вже ти і не дихаєш…

Я пам'ятаю, як справедливо розмірковував ти,

Давав поради і тримав усі клятви.

Вибач мені, що не був поруч

Тієї миті, коли тобі так потрібен був

Клянусь, братику, я життя віддав би І собі тебе від кулі б затулив.

Ти, чуєш, брате, вони дадуть відповідь,

За все відповісти, таке не прощають.

І над твоєю могилою нехай дме вітер,

А ми знайдемо винних — обіцяю…

Ти спи спокійно, а тут ми розберемося.

Ми за тебе не раз ще нап'ємося.

Ми пам'ятатимемо про тебе, братку,

І нехай земля для тебе буде пухом.

Свинцем і кров'ю скріплюємо братство,

І братство було — головне багатство.

І осінь пізня кидала листя нам під ноги,

І нам здавалося, здавалося, що ми боги.

Свинцем і кров'ю скріплюємо братство,

І братство було — головне багатство.

І осінь пізня кидала листя нам під ноги,

І нам здавалося, здавалося, що ми боги.