Разговор - Карандаш

В комнате были двое…

Он и она…

Он горячий и решительный,

Готовый на любой поступок…

А она… хрупкая и бледная.

То ли от холода, то ли просто свет так падал…

Они сидели молча уже давно

И казалось так может продолжаться вечно…

Но… тут раздался его голос:

«Прости, что я затеял этот разговор, но все же…

Моей душе терпеть больше просто невозможно,

Я лез из кожи, пытался тебя не тревожить…

Но наступил момент когда нам стоит подытожить…

Наши чувства… понимаю… звучит грустно,

Но может быть слова сохранят любовь, если она жива…

Или пусто… не нахожу места…

А я ведь так хотел видеть тебя своей невестой.

Дарил цветы… Помнишь?!

Охапками…

Увлечения спонсировал модными тряпками…

Нет, не подумай… мне не жалко было денег, времени.

Но я наивный считал, что эти развлечения…

Сделают нас ближе, друзья пытались уберечь…

Я их не слышал, просто из ума выжал!

Еле дыша, тебе в подарок отдал свою жизнь,

А тебя сжигала любовь… Ответь!

Скажи!»

Но она молчала, разглядывая свои пальцы…

Из щелей в окне дуло холодом…

Она спряталась глубже в свитер.

Играла музыка… какая-то грустная…

Грустная, песня тянулась и тянулась бесконечно…

Он постоял немного,

Решил, что этот разговор все-таки важен для нее…

И она слушает…

Он продолжил:

«Мужчины сильные люди, но есть такие вещи…

Которые время, вино все равно не лечат.

Это что-то вечное, я знаю будешь спорить…

Но для начала расскажу, чего любовь стоит.

К черту посылаешь друзей и все, что было дорого!

Ради одного, которого… сердце взорвано…

Решила высказать, вырваться, вызвать скорую…

Почему твой взгляд направлен в сторону?!

И я ищу причины почему так сложно…

В наших отношениях все… ведь были так похожи мы…

Думаю виновен тот… „Любовь твоя первая“!!!

Подозревал его давно, порода слижком скверная.

Скажи зачем он в твоей книге телефонной?

Зачем он шлет тебе всякую хуйню вагонами?

Ладно… не хочу знать лишнего…

Пусть звонит и пишет…

Ты меня слышишь?»

Но она не ответила ему…

И даже не повернулась в его сторону.

Ее заботил непослушный локон волос, который щекотал щеку…

Он посмотрел на нее пристально… как в последний раз…

К глазам подступали слезы бессилия,

Сделал над собой последнее усилие…

И продолжил:

«Скажи… хоть раз ты думала о нас?!

Не молчи, прошу!

Не отводи красивых глаз.

Нервов не хватит сейчас… добивалась этого…

Кричу надрывисто… ТЫ МЕНЯ ПРЕДАЛА!

Пламенем сгорал, остался пепел…

Знаю рада!

Я уйду!

Это лучше, чем с пустотою рядом.

Такой смешанной, гордой и желанной…

Сейчас надену что-нибудь… на улице прохладно.

Ждать не надо, не надо тех звонков,

В которых будешь говорить, что это сделать не готов…

Теперь мы порознь, я не блефую…

Можешь мне поверить!

Я завтра же найду другую…

Потом еще… третью… так ведь легче!

Ну, а ты надеюсь одинокой будешь вечно!

Скажи что-нибудь… скажи в последний раз!»

Так вот на пороге он стоял еще час.

Разбил рамку с общей фотографией…

На коленях умолял и слал к какой-то матери…

А она не слышала его вопроса…

Ей просто был противен звук его голоса…

У кімнаті були двоє…

Він і Вона…

Він гарячий і рішучий,

Готовий на будь-який вчинок…

А вона... тендітна і бліда.

Чи то від холоду, чи то просто світло так падало…

Вони сиділи мовчки вже давно

І здавалося так може продовжуватися вічно…

Але… тут пролунав його голос:

«Пробач, що я затіяв цю розмову, але все ж...

Моїй душі терпіти більше просто неможливо,

Я заліз зі шкіри, намагався тебе не турбувати.

Але настав момент коли нам варто підсумувати…

Наші почуття… розумію… звучить сумно,

Але може бути слова збережуть любов, якщо вона жива…

Або порожньо… не знаходжу місця…

А я бо так хотів бачити тебе своєю нареченою.

Дарував квіти… Пам'ятаєш?!

Оберемками…

Захоплення спонсорував модними ганчірками.

Ні, не подумай… мені не шкода було грошей, часу.

Але я наївний вважав, що ці розваги...

Зроблять нас ближче, друзі намагалися вберегти.

Я їх не чув, просто з розуму вичавив!

Ледве дихаючи, тобі в подарунок віддав своє життя,

А тебе спалювало кохання… Відповідай!

Скажи!»

Але вона мовчала, розглядаючи свої пальці…

З щілин у вікні дуло холодом…

Вона сховалася глибше в светр.

Грала музика… якась сумна…

Сумна, пісня тягнулася і тягнулася нескінченно…

Він стояв трохи,

Вирішив, що ця розмова таки важлива для неї…

І вона слухає…

Він продовжив:

«Чоловіки сильні люди, але є такі речі…

Які час, вино все одно не лікують.

Це щось вічне, я знаю будеш сперечатися…

Але для початку розповім, чого кохання варте.

До біса посилаєш друзів і все, що було дорого!

Заради одного, якого… серце вибухнуло…

Вирішила висловитись, вирватися, викликати швидку…

Чому твій погляд спрямований у бік?!

І я шукаю причини чому так складно...

У наших відносинах усі… адже були такі схожі ми…

Думаю винний той… „Кохання твоє перше“!!!

Підозрював його давно, порода дуже кепська.

Скажи навіщо він у твоїй телефонній книзі?

Навіщо він шле тобі всяку хуйню вагонами?

Гаразд… не хочу знати зайвого…

Нехай дзвонить і пише…

Ти мене чуєш?"

Але вона не відповіла йому...

І навіть не повернулася в його бік.

Її турбував неслухняний локон волосся, який лоскотав щоку...

Він подивився на неї уважно… як останній раз…

До очей підступали сльози безсилля,

Зробив над собою останнє зусилля.

І продовжив:

«Скажи… хоч раз ти думала про нас?!

Не мовчи, прошу!

Не відводь гарних очей.

Нервів не вистачить зараз… домагалася цього…

Кричу надривчасто… ТИ МЕНЕ ЗДАЛА!

Полум'ям згоряв, залишився попіл.

Знаю рада!

Я піду!

Це краще, ніж з пустотою поруч.

Такою змішаною, гордою та бажаною…

Зараз одягну що-небудь… на вулиці прохолодно.

Чекати не треба, не треба тих дзвінків,

У яких будеш говорити, що це зробити не готовий…

Тепер ми нарізно, я не блефую…

Можеш мені повірити!

Я завтра ж знайду іншу…

Потім ще ... третю ... так легше!

Ну, а ти сподіваюся самотньою будеш вічно!

Скажи щось... скажи востаннє!»

Так ось на порозі він стояв ще годину.

Розбив рамку із загальною фотографією…

На колінах благав і слав до якоїсь матері…

А вона не чула його питання...

Їй просто був противний звук його голосу…