Imperial Requiem - IXXI

Ours is the calling of the descendants of a forlorn breed of masters:

A gathering of those that stand in no ranks, a unification of those who’s

spirits are alien.

A guiding star for those that does not ever follow.

All heirs to virtues, duties and priviliges — our souls might still only

whisper to us.

I am such a free spirit, my laughter is wholesome and warm where others weep.

My reaction is pity where others are jealous or angered,

my love carries as much hatred for life and existence as it carries private

reverence.

I am too strong to be weak and thus I rest always in the most perilous of

circumstances

— that is my duty toward any sentimental emotion!

A tough duty, to be sure,

one that has lessers beat (and thus defined!) — but what then of my priviliges?

— Beyond good and evil.

As close to a god as any man will ever come.

The 19th century echoes the gloom of our faltering golden age, degeneration

flourishes in protective illusions where symptoms are made gods unto causes

— anything more elevated is evil and thus a source of real pride.

And thus a source of real pride…

Lo!

Behold the last stuttering days of our modern Roman Empire!

Наше покликання нащадків занедбаної породи господарів:

Збір тих, хто не стоїть, об’єднання тих, хто

духи чужі.

Провідна зірка для тих, хто ніколи не йде.

Усі спадкоємці чеснот, обов’язків і привілеїв — наші душі ще можуть бути лише

пошепки нам.

Я такий вільний дух, мій сміх здоровий і теплий там, де плачуть інші.

Моя реакція — жаль, коли інші заздрять чи злються,

моя любов несе стільки ж ненависті до життя й існування, скільки приватного

благоговіння.

Я занадто сильний, щоб бути слабким, тому я завжди відпочиваю в найнебезпечнішій ситуації

обставини

— це мій обов’язок щодо будь-яких сентиментальних емоцій!

Важкий обов’язок, безперечно,

той, який має менший удар (і, таким чином, визначений!) — але що тоді з моїми привілеями?

— Поза межами добра і зла.

Наскільки будь наближений до бога, будь-яка людина коли-небудь прийде.

19 століття перегукується з мороком нашого золотого віку, дегенерації

процвітає в захисних ілюзіях, де симптоми перетворюються на богів причин

— все більш піднесене — зло, а отже джерело справжньої гордості.

І, таким чином, джерело справжньої гордості…

Ло!

Ось останні дні заїкання нашої сучасної Римської імперії!