Былина и плач - Иван Царевич

«И было то на русской земле…

…И пришёл Князь туда, где разорён был от иноземного кагана

славный град, и увидел: многое множество людей, лежащих мёртвыми,

дома их пожжены, и вся красота и богатство захвачены.

…Лежали они все на ковыль-траве, снегом и льдом помёрзнувшие,

звери тела их поели, и множество птиц их потерзало.

Все единую

чашу испили смертную.

…И воскричал князь горько громким голосом, как труба

звучащая, созывающая на рать, и бил себя в грудь руками, и падал на землю, и слёзы его как поток текли, и говорил он со скорбию:

«О, милая моя братия и воинство!

Как уснули вы, жизни мои драгоценные,

и меня одного оставили в такой погибели?

Почему не умер я раньше вас?

Лежите вы на земле пустой, никем не охраняемые, чести славы ни от кого

не получаете вы…

О, милая моя братия и дружина ласковая, уж не повеселюсь я с вами!

Уже ведь за веселием плач и слёзы пришли ко мне, а за утехой и радостью —

сетование и скорбь явились мне!

О, Солнце!

О, Земля!

О, Дубравы!

Поплачьте со мною!»

из Повести Временных Лет

«І було те на руській землі…

…І прийшов Князь туди, де був зруйнований від іноземного кагану

славний град, і побачив: багато людей, що лежать мертвими,

будинки їх спалені, і вся краса і багатство захоплені.

…Лежали вони всі на ковилу-траві, снігом і льодом померзли,

звірі тіла їх поїли, і безліч птахів їх потерзало.

Все єдину

чашу випили смертну.

…І вигукнув князь гірко голосним голосом, як труба

звучна, що скликає на рать, і бив себе в груди руками, і падав на землю, і сльози його як потік текли, і говорив він зі скорботі:

«О, мила моя браття і воїнство!

Як заснули ви, життя мої дорогоцінні,

і мене одного залишили в такій смерті?

Чому не помер я раніше за вас?

Лежіть ви на землі порожній, ніким не охороняються, честі слави ні від кого

не отримуєте ви…

О, люба моя браття і дружина ласкава, вже не повеселюся я з вами!

Вже за веселістю плач і сльози прийшли до мене, а за втіхою і радістю.

нарікання і скорбота з'явилися мені!

О, Сонце!

О Земля!

О, Діброви!

Поплачте зі мною!»

з Повісті Тимчасових Років