Как весна зиму поборола - IOWA

Жила-была в одном селе Машенька.

Сидела она под окном с берёзовым веретеном, пряла белый ленок и приговаривала:

— Когда Весна придёт, когда талица ударится и с гор снега скатятся, а по лужкам разольётся вода, напеку тогда я куликов да жаворонков и с подружками Весну пойду встречать, в село погостить кликать-звать.

Ждёт Маша Весну тёплую, добрую, а той не видать, не слыхать.

Зима-то и не уходит, всё Морозы куёт;

надокучила она всем, холодная, студёная, руки, ноги познобила, холод-стужу напустила.

Что тут делать?

Беда!

Надумала Маша идти Весну искать.

Собралась и пошла.

Пришла она в поле, села на взгорочек и зовёт Солнце:

Солнышко, Солнышко,

Красное вёдрышко,

Выгляни из-за горы,

Выгляни до вешней поры!

Выглянуло Солнце из-за горы, Маша и спрашивает:

— Видело ли ты, Солнышко, красную Весну, встретило ли свою сестру?

Солнце говорит:

— Не встретило я Весну, а видело старую Зиму.

Видело, как она, лютая, от Весны ушла, от красной бежала, в мешке стужу несла, холод на землю трясла.

Сама оступилась, под гору покатилась.

Да вот в ваших краях пристоялась, не хочет уходить.

А Весна про то и не знает.

Иди, красная девица, за мной, как увидишь перед собой лес зелен весь, там и ищи Весну.

Зови её в свои края.

Пошла Маша искать Весну.

Куда Солнце катится по синему небу, туда и она идёт.

Долго шла.

Вдруг предстал перед ней лес зелен весь.

Ходила ходила Маша по лесу, совсем заблудилась.

Лесовые комарочки ей плечики искусали, сучки-крючки бока протолкали, соловьи уши пропели, дождевые капели голову смочили.

Только присела Маша на пенёк отдохнуть, как видит — летит лебедь белая, приметливая, снизу крылья серебряные, поверху позолоченные.

Летит и распускает по земле пух да перья для всякого зелья.

Та лебедь была — Весна.

Выпускает Весна по лугам траву шелковую, расстилает росу жемчужную, сливает мелкие ручейки в быстрые речки.

Стала тут Маша Весну кликать-звать, рассказывать:

— Ой, Весна-Весна, добрая матушка!

Ты иди в наши края, прогони Зиму лютую.

Старая Зима не уходит, всё Морозы куёт, холод-стужу напускает.

Услышала Весна Машин голос.

Взяла золотые ключи и пошла замыкать Зиму лютую.

А Зима не уходит, Морозы куёт да посылает их наперёд Весны заслоны сколотить, сугробы намести.

А Весна летит, где крылом серебряным махнёт — там и заслон сметёт, другим махнёт — и сугробы тают.

Морозы-то от Весны и бегут.

Обозлилась Зима, посылает Метель да Вьюгу повыхлестать Весне глаза.

А Весна махнула золотым крылом, тут и Солнышко выглянуло, пригрело.

Метель с Вьюгой от тепла да света водяной порошей изошли.

Выбилась из сил старая Зима, побежала далеко-далеко за высокие горы, спряталась в ледяные норы.

Там её Весна и замкнула ключом.

Так-то Весна Зиму поборола!

Вернулась Маша в родное село.

А там уже молодая царица Весна побывала.

Принесла год тёплый, хлебородный.

Жила-була в одному селі Машенька.

Сиділа вона під вікном з березовим веретеном, пряла біле ліно і примовляла:

— Коли Весна прийде, коли таліця вдариться і з гір снігу скотиться, а по лужках розіллється вода, напеку тоді я куликів та жайворонків і з подружками Весну піду зустрічати, в село погостювати кликати-кликати.

Чекає Маша Весну теплу, добру, а тої не видно, не чути.

Зима й не йде, все Морози кує;

надокучила вона всім, холодна, студна, руки, ноги познобила, холод-стужу напустила.

Що тут робити?

Біда!

Надумала Маша йти Весну шукати.

Зібралася і пішла.

Прийшла вона в поле, сіла на горбок і кличе Сонце:

Сонечко, Сонечко,

Червоне відерце,

Вигляни з-за гори,

Вигляни до весни!

Виглянуло Сонце з-за гори, Маша і питає:

— Чи бачила ти, Сонечко, червону Весну, чи зустріла свою сестру?

Сонце каже:

— Не зустріла я Весни, а бачила стару Зиму.

Бачило, як вона, люта, від Весни втекла, від червоної бігла, у мішку стужу несла, холод на землю трясла.

Сама оступилася, під гору покотилася.

Та ось у ваших краях пристосувалася, не хоче йти.

А Весна про те й не знає.

Іди, червона дівчино, за мною, як побачиш перед собою ліс зелений весь, там і шукай Весну.

Клич її у свої краї.

Пішла Маша шукати Весну.

Куди Сонце котиться синім небом, туди і вона йде.

Довго йшла.

Раптом з'явився перед нею ліс зелений.

Ходила ходила Маша лісом, зовсім заблукала.

Лісові комарочки їй плічка покусали, сучки-гачки боки проштовхали, солов'ячі вуха проспівали, дощові краплі голову змочили.

Тільки-но присіла Маша на пеньок відпочити, як бачить — летить лебідь біла, примітна, знизу крила срібні, зверху позолочені.

Летить і розпускає по землі пух та пір'я для всякого зілля.

Та лебідь була – Весна.

Випускає Весна по луках траву шовкову, розстилає перову росу, зливає дрібні струмки в швидкі річки.

Стала тут Маша Весну кликати-кликати, розповідати:

- Ой, Весна-Весна, добра матінко!

Ти йди в наші краї, прожени Зиму люту.

Стара Зима не йде, все Морози кує, холод-стужу напускає.

Почула Весна Машин голос.

Взяла золоті ключі та пішла замикати Зиму люту.

А Зима не йде, Морози кує та посилає їх наперед Весни заслони сколотити, кучугури намести.

А Весна летить, де срібним крилом махне — там і заслін змете, іншим махне — і кучугури тануть.

Морози ж від Весни і біжать.

Розлютилася Зима, посилає завірюху та завірюху повихкати Весні очі.

А Весна махнула золотим крилом, тут і Сонечко визирнуло, пригріло.

Завірюха з В'югою від тепла та світла водяною порошею зійшли.

Вибилася з сил стара Зима, побігла далеко-далеко за високі гори, сховалась у крижані нори.

Там її Весна і замкнула ключем.

Так-то Весна Зиму поборола!

Маша повернулася до рідного села.

А там уже молода цариця Весна побувала.

Принесла рік теплий, хлібородний.