... Et Dieu se Tut - Helioss, Nicolas Müller

Deuil hanté d’une grande présence illusoire

Défaite d’une immense pensée, d’un grand espoir

Les cieux ennuagés confondent finalement le regard

Il fut grand bruit il est silence de marbre

A nouveau les étoiles infinies furent à leur place

La longue errance aveugle vint alors à son terme

Enfin la création ne se voile plus la face

Liberté retrouvée des astres que plus rien n’enferme

Un grand silence derrière les lourdes portes

Immensité vide plongée dans la torpeur

La fin des processions et des longues cohortes

Plus aucun pas ne résonne vers le choeur

A genoux, mains tendues, yeux levés

Ni juste ni pêcheur, simplement égaré

A jamais seul, dans cette absence, perdu

Car ce fut le jour où dieu se tut

Autour des temples s’amassent des ruines

Bientôt les hommes de pierre se couchent

S’assèchent les bassins, se figent les huiles

Se taisent les orgues, se ferment les bouches

Humanité exorcisée, liée de prières, enchaînée de doutes

Dans ce désert aride, comblée de renoncement, vaincue de fautes

Pluie de honte et océan coupable, à la recherche de l’ultime route

Un chemin révélé, une ligne, une corde tendue d’un monde à l’autre

Là où un feu obscur ravageait les âmes, les passions, les corps

Laissons ces souffrances se consumer dans les cendres de la vérité

Faisons de nos larmes un breuvage dirigé vers les vivants et les morts

Avant que faute de devenir nous déclarions «nous ne serons rien, nous avons été»

Réjouissez-vous !

Car nous avons été abandonnés

Embrassez-vous !

Nous ne sommes plus entravés

Étreignez-vous !

Car nous sommes rassemblés

Réjouissez-vous !

Nous sommes à nouveau nés

Dans la joie, mes frères, nous communions

Allègrement, plantons les derniers clous

Portons haut les couleurs du deuil

Et dans la terre, descendons le cercueil

Un grand silence derrière les lourdes portes

Immensité vide plongée dans la torpeur

La fin des processions et des longues cohortes

Plus aucun pas ne résonne vers le choeur

A genoux, mains tendues, yeux levés

Ni juste ni pêcheur, simplement égaré

A jamais seul, dans cette absence, perdu

Car ce fut le jour où dieu se tut

Траур переслідує велика ілюзорна присутність

Поразка величезної думки, великої надії

Хмарне небо остаточно збиває з пантелику погляд

Був великий шум, мармурова тиша

Знову на своєму місці опинилися нескінченні зірки

Тоді довге сліпе блукання підійшло до кінця

Нарешті, творіння більше не приховує свого обличчя

Свобода знову здобута із зірок, які більше ніщо не закриває

Велика тиша за важкими дверима

Порожня неосяжність потонула в заціпенінні

Кінець ходів і довгих когорт

У бік хору більше не лунають кроки

На колінах, руки витягнуті, очі вгору

Ні праведний, ні грішний, а просто введений в оману

Назавжди один, у цій відсутності, втрачений

Бо це був день, коли бог мовчав

Навколо храмів купа руїн

Незабаром кам’яні люди лягають

Басейни висихають, масла застигають

Органи мовчать, роти закриті

Людство вигнане, зв’язане молитвами, скуте сумніви

У цій безводній пустелі, сповненій зречення, подоланої недоліками

Дощ сорому і винуватий океан, у пошуках останньої дороги

Розкрився шлях, лінія, шнур, протягнутий від одного світу до іншого

Де темний вогонь спустошував душі, пристрасті, тіла

Нехай цей біль горить у попелі правди

Зробимо наші сльози напоєм, спрямованим до живих і мертвих

Перш ніж стати невдачею, ми заявляємо «ми будемо нікчем, ми були»

радуйся!

Бо нас покинули

Цілую !

Ми більше не зв'язані

Обійми!

Бо ми зійшлися разом

радуйся!

Ми народжуємось заново

У радості, брати мої, ми спілкуємося

Весело, засадимо останні цвяхи

Тримайте високо кольори жалоби

А в землю опустимо труну

Велика тиша за важкими дверима

Порожня неосяжність потонула в заціпенінні

Кінець ходів і довгих когорт

У бік хору більше не лунають кроки

На колінах, руки витягнуті, очі вгору

Ні праведний, ні грішний, а просто введений в оману

Назавжди один, у цій відсутності, втрачений

Бо це був день, коли бог мовчав