Devenir le soleil - Helioss, Frederic Gervais, Nicolas Müller

Hommes face au ciel, visages fermés

Poings clos, lèvres serrées

Les pieds dans la poussière

Né d’une seule et mille voix un cri s'élève:

«Le noir a fondu sur nous»

(Le matin n’est pas venu)

Maudissant le zénith constellé d’astres sombres

Un prêtre claque des dents, frissonnant d’un passé

Où les étoiles riaient, se laissaient contempler

Il se penche et écoute le ver qui dans la tombe

Connaît les temps anciens et se les remémore:

«Le soleil est entré au royaume de la mort»

(Der Wurm hat Recht)

Au ventre sec de Nout tissé d’yeux immobiles

(ils scrutent la face de Geb abandonnée des dieux)

Manque le père de toutes choses, le grand joyau serti

Que la belle déesse porte fièrement en son nombril

Orphelin du Soleil qui n’occupe plus les cieux

L’azur est condamné aux déserts infinis

(Les étoiles rient, elles savent

Que Râ ne reviendra pas)

Wait for the man to come

He knows why they whisper

If he can’t bring the sun back

Then who can?

Il suffirait d’attendre que l’horizon stérile

Libère l’astre du jour, jurent les morts à venir

L’homme se tait et attend que des coeurs qui s’arrachent

Grandisse l’acceptation du choisi entre mille

Son chemin est tracé, il sait qu’il mène au pire

Il connaît le Soleil, il sait où il se cache

C’est là, dans la montagne, que le flambeau se terre

C’est là, dans la montagne, que l’homme devra descendre

(Die Tür ist geöffnet)

--Deuxième Chant: Lumière Brûlante--

«Tout ce temps la lumière était là, juste sous nos pieds;

elle servait de

linceul aux corps de nos aînés.

Nous imaginions

Le Royaume des Morts obscur et silencieux.

Nous avions tort: car c’est dans le

ventre d’un volcan que se consumaient

Nos espoirs de repos.»

(Blinde Wut)

«Dans le premier Cercle brûle une rage sans limite;

elle corrompt la chair et

tord les esprits.

Ici tout est clair, à

Seulement quelques lettres de l’aveuglant — mais c’est une lumière sale,

une lumière furieuse qui n’aurait d’existence

Que dans l’exubérance

Blake évoquait les Tigres de la Colère, ignorant de quel feu brûlaient leurs

yeux

Mais Blake n’a jamais atteint le premier Cercle»

(Heilige Wut)

Underneath the skin there’s no flesh and bones, just light and anger

This is where war belongs, this is where madness runs

Infinite webs of life, born, dead and born again

No end to wait, no end to crave

No end to beg, begging is for shadows

«L'homme est descendu dans le cercle pour y chercher les derniers rayons du

soleil;

il n’avait pas imaginé le

Maelstrom, la sueur, les hurlements et la colère.

Tout ce qui était sous terre

criait, et de leurs cris naissait une lumière

Aveuglante.

Les guerriers d'époques anciennes y perpétuaient des massacres

commis des siècles en arrière — ils avaient

Oublié qu’ils étaient morts un jour -, et plus le sang coulait, plus la lumière

grandissait

L’homme crut alors avoir trouvé

Ce qu’il était venu chercher»

(Liebte Wut)

I’ve found what I’ve been looking for

In the rage of men lies clarity

Make me one of thee

Let me hold the fire that’s burning inside you

Even if I know anger is a light no one can bring back

«Quand l’homme fut plein de la lumière du premier Cercle, qu’il s’en fut gorgé

et eut succombé à ses délices, il comprit

Qu’il avait adoré un mirage: la lumière qu’il cherchait n'était pas celle de

la colère des anciens morts, ni celle de la rage

Des futurs vivants, mais quelque chose qui gisait plus loin, et plus

profondément.

La rage consumerait ses os, ses

Tendons et ses muscles — elle le transformerait en une cendre crayeuse.

Il fallait donc descendre, descendre encore

Hélas»

--Troisième Chant: Lumière Morte--

Sur la route du soleil gisent des miroirs fendus

Ils renvoient les échos d’une lumière disparue

L’homme écoute le ver qui chuchote tout bas

Qu’on ne doit à aucun prix revenir sur ses pas

La voie s'étire au loin en pente douce et sombre

La clameur diminue, les anciennes colères tombent

De la lumière du haut ne demeure qu’un halo

Un cercle brûlant de rage, qui disparaît bientôt

Le deuxième souterrain est celui des vestiges

Un crépuscule immense dont les ombres sont liges

L’homme ici n’est pas seul;

il marche avec ses pairs

Pour avancer il doit se fier à sa lumière

Le deuxième souterrain est celui de l’absence

Une lumière y brûlait jadis d’un feu immense

Mais désormais ses cendres en tapissent le chemin

Des cadavres souriants vous y tendent la main

«Reste avec nous», disent-ils, «pourquoi aller plus loin?»

«Ici la lumière couve, apaise, guérit, prend soin»

L’homme regarde alentour, aveugle, et désespère

Car il ne parvient pas à percer ce mystère

Le deuxième souterrain est celui du mensonge

Celui qui prend, étreint, celui qui prie, et ronge

Sous des dehors habiles de paix, sérénité

Rien ne bouge plus jamais, tout y demeure scellé

«Reste plutôt avec nous», continuent les cadavres

«Il n’y a rien plus bas, ceux qui sont morts le savent»

L’homme contemple triste cette vaste étendue

Se souvient du chemin: il n’est donc pas perdu

«Votre lumière est morte, je n’en ai pas voulu»

--Quatrième Chant: Lumière Absente--

J’ai rencontré l’obscurité

Elle marchait devant moi

Me suivait

Et chacun de ses pas dans les miens me rappelait cette fois où je l’avais cru

partie

Fou, je l'étais, de penser que les ombres pouvaient un jour cesser de me suivre

Car le noir est en nous.

Il est le ciment dont nous nous fabriquons

Il ne nous quitte jamais

Alors, j’ai passé la porte

J’ai avancé à sa rencontre

Pour le laisser m’engloutir

(Abondance d’absence et de silence est encore abondance)

Au beau milieu du noir, de ce que j’imaginais être son épicentre,

je me suis assis

Il me parut facile alors d’oublier les raisons qui m’y avaient conduit

Fermer les yeux, être son propre centre

Ne faire plus qu’un avec l’obscurité

Craindre que la mort vienne vous faucher

Car dans le noir rôdent celles qu’on nomme les affamées

Elles chassent les hommes perdus

Elles dévorent ceux qui renoncent

Assourdi de silence

Pourtant je vis encore, je respire cet air noir

Et si les créatures rôdent, elles sont encore loin

(Se lever, il faut se lever)

Contre les ténèbres, avancer

Il n’est qu’un seul remède

Il n’est qu’un seul espoir

(Se lever, il faut se lever)

Rien ne viendra t’aider

Il n’est qu’une seule porte

Il n’est qu’un seul chemin

(Se lever. Il faut se lever)

(Hier ist keine Tür: du bist die Tür)

--Cinquième Chant: Lumière Éteinte--

I’ve been all the way down

I met those who worshipped blood, fear and madness

But I walked

I met the corpses slowly fading to black

They told me to stay with them

But I walked

I met obscurity, and in its center I met myself

I walked again

Men thought light was lying deeper underground

But it was buried inside me

Passée l’obscurité, l’homme poursuit son chemin

Et il descend jusqu’où personne ne peut descendre

Trouve alors le soleil, encastré en son centre

Mais l’orbe ne brille plus.

Il a cherché en vain

Face à lui gît le corps sans vie d’un astre éteint

Une force a étouffé le désir brûlant

Capable d'éclairer le monde et ses enfants

Et a éteint le feu qui couvait en son sein

Mais l’homme se reprend:

«Aucune force ne peut assassiner un astre.

Seulement une absence.»

Et de comprendre enfin que ce sont nos silences

Qui effacent les routes et éteignent les feux

Ses jambes l’abandonnent.

Il s’effondre et se blesse

Aucune prière, aucun chant, plus rien ne vient

Il s’imagine revenir, il repense aux anciens

Et il ouvre les bras: que le noir se repaisse

Ici, le crépuscule des mondes

(devenir le soleil)

Une voix, une seule, résonne, la sienne

(devenir le soleil)

Des tréfonds elle s’embrase

(devenir le soleil)

Elle prend naissance en lui

(devenir le soleil)

Elle déchire ses entrailles

(devenir le soleil)

C’est cette lumière en lui

(devenir le soleil)

Elle lui hurle de briller

(devenir le soleil)

Elle exige de régner

(devenir le soleil)

Devenir le soleil

(devenir le soleil)

Prendre la relève

(devenir le soleil)

Чоловіки обличчям до неба, закриті обличчя

Стиснуті кулаки, стиснуті губи

Ноги в пилюці

Народжений одним і тисячею голосів здіймається крик:

«Темрява опустилася на нас»

(Ранок не настав)

Проклинаючи зеніт, усіяний темними зірками

Священик цокає зубами, тремтячи від минулого

Де зорі сміялися, хай собі споглядають

Він нахиляється і слухає черв'яка, що в могилі

Знає старі часи і пам'ятає їх:

«Сонце увійшло в царство смерті»

(Der Wurm hat Recht)

До сухого черева Горіха, зітканого нерухомими очима

(вдивляються в обличчя покинутого богами Геба)

Не вистачає єдиного батька, чудового набору дорогоцінних каменів

Що прекрасна богиня гордо носить у своєму пупку

Сирота Сонця, яка більше не займає небо

Лазур приречена на нескінченні пустелі

(Зірки сміються, вони знають

Що Ра не повернеться)

Чекайте, поки прийде чоловік

Він знає, чому вони шепочуться

Якщо він не зможе повернути сонце

Тоді хто може?

Досить було б дочекатися безплідного обрію

Звільніть денну зорю, покляніться мертвим прийти

Чоловік мовчить і чекає, коли розриваються серця

Зростайте визнання обраних серед тисячі

Його шлях простежений, він знає, що він веде до найгіршого

Він знає Сонце, він знає, де воно ховається

Саме там, у горі, стоїть факел

Саме туди, в гору, людина повинна спуститися

(Die Tür ist geöffnet)

--Друга пісня: Палаюче світло--

«Увесь цей час світло було там, прямо під нашими ногами;

вона служила

плащаницю до тіл наших старців.

Ми уявили

Темне і тихе царство мертвих.

Ми помилилися: адже це в

черево вулкана, який поглинався

Наші надії на відпочинок».

(Сліпий Вут)

«У першому Крузі горить безмежна лють;

воно розбещує плоть і

крутити уми.

Тут все ясно,

Лише кілька листів із шори — але це брудне світло,

люте світло, якого не було б

Чим у буянні

Блейк говорив про Тигрів Гніву, не знаючи, що їх вогонь

очі

Але Блейк так і не досяг внутрішнього кола».

(Хайліге Вут)

Під шкірою немає плоті та кісток, лише світло та злість

Тут місце війни, тут панує божевілля

Нескінченні мережі життя, народжені, мертві та народжені знову

Без кінця чекати, без кінця жадати

Жебрацтву немає кінця, жебрацтво — для тіней

«Чоловік спустився в коло, щоб шукати там останні промені

сонце;

Він не уявляв собі

Вир, піт, крики та гнів.

Усе, що було під землею

закричали, і з їхніх криків народилося світло

Осліплення.

Воїни стародавніх часів увічнили там масові вбивства

вчинені століття тому — вони мали

Забув, що одного дня вони були мертві - і чим більше текла кров, тим більше світла

зростала

Тоді чоловік подумав, що знайшов

Для чого він прийшов"

(Liebte Wut)

Я знайшов те, що шукав

У гніві чоловіків криється ясність

Зроби мене одним із себе

Дозволь мені втримати вогонь, що палає в тобі

Навіть якщо я знаю, що гнів - це світло, яке ніхто не зможе повернути

«Коли людина була сповнена світла першого Кола, коли вона насичена ним

і піддався його насолодам, він зрозумів

Що він поклонявся міражу: світло, якого він шукав, не було світла

гнів давніх мертвих, ані гнів

Живе майбутнє, але те, що лежить поза межами, і багато іншого

глибоко.

Лють пожерла б його кістки, його

Сухожилля та його м’язи — вона перетворила б його на крейдяний попіл.

Тому нам довелося спускатися, спускатися ще трохи

на жаль"

--Третя пісня: Мертве світло--

На дорозі до сонця лежать розбиті дзеркала

Вони посилають назад відлуння зниклого світла

Чоловік прислухається до шепоту хробака

Що ми ні за що не повинні повернутися

Шлях тягнеться пологим темним схилом

Галас стихає, старий гнів спадає

Від світла зверху залишається лише ореол

Палаюче коло люті, яке незабаром зникає

Друге підземне – це останки

Безмірні сутінки, в яких лежать тіні

Чоловік тут не один;

він гуляє з однолітками

Щоб просунутися, він повинен довіряти своєму світлу

Друге підпілля – це відсутність

Колись там великим вогнем горіло світло

Але тепер його прах встеляє дорогу

До вас тягнуться усміхнені трупи

«Залишайся з нами, — кажуть, — навіщо йти далі?»

«Тут світло тліє, заспокоює, лікує, піклується»

Чоловік озирається, сліпий, у розпачі

Тому що він не може розгадати цю таємницю

Друге підпілля – це брехня

Хто бере, той обіймає, хто молиться, той і гризе

Під вмілою зовнішністю мир, безтурботність

Ніщо більше не рухається, все залишається запечатаним

«Натомість залишайтеся з нами», — продовжують трупи

«Немає нічого нижчого, це знають мертві»

Чоловік сумно дивиться на цей неосяжний простір

Пам'ятає шлях: щоб не заблукав

«Твоє світло померло, я цього не хотів»

--Четверта пісня: Відсутнє світло--

Я зустрів темряву

Вона йшла переді мною

стежив за мною

І кожен його крок нагадував мені про той час, коли я йому вірив

частина

Я був божевільним від думки, що тіні колись перестануть стежити за мною

Бо темрява в нас.

Він клей, який ми робимо

Він ніколи не покидає нас

Тож я пройшов через двері

Я підійшов йому назустріч

Щоб дозволити йому поглинути мене

(Достаток відсутності і тиші все ще є достаток)

Посеред темряви, у тому, що я уявляв своїм епіцентром,

Я сів

Тоді мені здавалося, що легко забути причини, які привели мене туди

Закрийте очі, будьте своїм центром

Стань єдиним цілим з темрявою

Страх, що смерть скошить вас

Бо в темряві тиняються ті, кого називають голодними

Вони полюють на втрачених людей

Вони пожирають тих, хто зрікається

Оглушили тишею

Але я все ще живу, дихаю цим чорним повітрям

І якщо істоти блукають, вони все одно далеко

(Вставай, треба вставати)

Проти темряви, вперед

Є тільки один засіб

Є лише одна надія

(Вставай, треба вставати)

Ніщо не прийде тобі на допомогу

Є лише одні двері

Є тільки один шлях

(Вставай. Ти повинен встати)

(Hier ist keine Tür: du bist die Tür)

--П'ята пісня: Згасле світло--

Я пройшов весь шлях вниз

Я зустрічав тих, хто поклонявся крові, страху і божевілля

Але я пішов

Ставлю трупи, що повільно тьмяніють до чорноти

Вони сказали мені залишитися з ними

Але я пішов

Я зустрів невідомість, а в її центрі зустрів самого себе

Я знову пішов

Люди думали, що світло лежить глибше під землею

Але це було поховано в мені

Минувши темряву, чоловік іде своєю дорогою

І опускається туди, куди ніхто не може спуститися

Потім знайдіть сонце, вмонтоване в його центр

Але куля більше не світить.

Він марно шукав

Перед ним лежить бездиханне тіло згаслої зірки

Якась сила придушила палке бажання

Здатний просвітити світ і його дітей

І погасив вогонь, що тлів усередині

Але чоловік бере себе в руки:

«Жодна сила не може вбити зірку.

Тільки відсутність.

І нарешті зрозуміти, що це наші мовчання

Хто стирає дороги і гасить світло

Ноги покидають його.

Він падає і травмується

Ні молитов, ні пісень, більше нічого не приходить

Він уявляє, що повертається, думає про старі

І розкриває обійми: хай чорні бенкетують

Тут сутінки світів

(стати сонцем)

Лунає голос, тільки один, його

(стати сонцем)

З глибини вона запалює

(стати сонцем)

Це народжується в ньому

(стати сонцем)

Вона вириває її нутрощі

(стати сонцем)

Це те світло в ньому

(стати сонцем)

Вона кричить йому, щоб він сяяв

(стати сонцем)

Вона вимагає царювання

(стати сонцем)

Стати сонцем

(стати сонцем)

Взяти на себе

(стати сонцем)