Les gens riaient - Fernandel

Je ne sais pas pourquoi, quand je parlais, les gens riaient

Je ne sais pas pourquoi, depuis toujours, c'était comme ça

A l'école, déjà tout enfant,

Lorsque je répondais: «Présent !»

Toute la classe, riait, riait !

Et ces rires, me rendaient triste…

Mais la vie n’est pas une scène

Et souvent j’avais de la peine

Et les gens, qui riaient sans savoir

C’est bizarre…

Comme tout le monde, j’ai eu vingt ans,

Je suis parti au régiment,

Tous mes copains, riaient, riaient !

Et ces rires, me rendaient triste…

J'étais toujours sur la sellette,

Comme un troupier d’une opérette.

Les gens riaient sans savoir,

C’est bizarre…

Puis un jour, j’ai connu l’amour,

J’ai dit: «Je t’aimerai toujours !»

Mais la fille, riait, riait !

Et ses rires m’ont rendu triste…

J’me suis dit: «T'as pas trop de veine.»

Mais j’ai eu beaucoup de la peine.

Les gens riaient de me voir,

C’est bizarre…

Un jour j’en ai fait mon métier

Un peu forcé, presque obligé,

Et le public, riait, riait !

Et je n'étais plus triste !

J’avais trouvé mon existence

Et quelquefois quand je repense

Aux gens qui riaient de me voir

C’est bizarre…

Maintenant, je sais pourquoi, quand je parlais, les gens riaient

Maintenant, je sais pourquoi, quand j’suis heureux comme ça

Я не знаю, чому, коли я говорив, люди сміялися

Я не знаю, чому так було завжди

У школі, вже дитиною,

Коли я відповів: «Подаруйте!»

Весь клас сміється, сміється!

І ці сміхи мене засмутили...

Але життя – це не сцена

І часто мені було боляче

І люди, які сміялися, не знаючи

Це дивно...

Мені, як і всім, було двадцять,

Пішов я в полк,

Всі мої друзі сміялися, сміялися!

І ці сміхи мене засмутили...

Я завжди був у гарячому місці,

Як трупа з оперети.

Люди сміялися не знаючи,

Це дивно...

Тоді одного дня я пізнав любов,

Я сказав: "Я завжди буду любити тебе!"

Але дівчина, сміялася, сміялася!

І від його сміху мені стало сумно...

Я подумав: «Тобі не надто пощастило».

Але мені було дуже боляче.

Люди сміялися, побачивши мене,

Це дивно...

Одного разу я зробив це своєю роботою

Трохи вимушено, майже вимушено,

А публіка сміялася, сміялася!

І мені вже не було сумно!

Я знайшов своє існування

І іноді, коли я згадую назад

Людям, які сміялися, побачивши мене

Це дивно...

Тепер я знаю, чому, коли я говорив, люди сміялися

Тепер я знаю чому, коли я такий щасливий