Cet homme - Amir

Sur un bout de trottoir, avec des yeux trop pour n’avoir pas pleuré

Son âme est une fenêtre, c’est une plaie ouverte qu’on ne peut qu’effleurer

C’est juste un être à part, que les gens ne voient pas, comme un mot raturé

Les mains comme des pierres, asséchées par l’hiver, qui ne fait que durer

Je suis passé cent fois devant, j’aurais pu m’arrêter, lui donner un sourire,

un instant

J'étais trop pressé

J’aurais pu être cet homme, qui n’a plus rien ni personne

Combien de coups faut-il, combien de coups faut-il avant que la vie nous assomme

Il a tout perdu cet homme, mais personne ne s’en étonne

Combien de temps faut-il, combien de temps faut-il avant qu’une âme abandonne

S’abandonne, abandonne

Sur un bout de trottoir, juste au bord du trou noir, le cœur déjà penché

Je l’ai revu l’autre soir, sous un ciel illusoire, le bitume pour plancher

Cet arbre sans racine, dont les branches dessinent, un parcours déformé

La ville est son dortoir, il a besoin pitié que d’humanité

Il est toujours digne pourtant, j’aurais pu m’arrêter, l'écouter même

modestement

J’ai même pas essayé

J’aurais pu être cet homme, qui n’a plus rien ni personne

Combien de coups faut-il, combien de coups faut-il avant que la vie nous assomme

Il a tout perdu cet homme, mais personne ne s’en étonne

Combien de temps faut-il, combien de temps faut-il avant qu’une âme abandonne

S’abandonne, abandonne

Je l’ai appris d’un passant, que je croise parfois, au hasard d’un café

On ne le reverra pas, demain c’est le printemps, l’hiver l’a emporté

J’aurais pu être cet homme, qui n’a plus rien ni personne

Combien de coups faut-il, combien de coups faut-il avant que la vie nous assomme

Il a tout perdu cet homme, mais personne ne s’en étonne

Combien de temps faut-il, combien de temps faut-il avant qu’une âme abandonne

S’abandonne, abandonne

На клаптику тротуару, з занадто великими очима, щоб не розплакатися

Її душа – це вікно, це відкрита рана, до якої можна лише доторкнутися

Він просто окрема істота, яку люди не бачать, як закреслене слово

Руки, як каміння, висохла зима, яка тільки триває

Я сто разів проходив повз нього, я міг би зупинитися, подарувати їй посмішку,

момент

Я дуже поспішав

Я міг бути тим чоловіком, у якого нічого і нікого немає

Скільки потрібно ударів, скільки ударів потрібно, перш ніж життя збиває нас з ніг

Він втратив усе, ця людина, але нікого це не дивує

Скільки часу проходить, скільки часу проходить, перш ніж душа здасться

Здавайся, здавайся

На шматку тротуару, якраз на краю чорної діри, серце вже згиналося

Я знову побачив його днями ввечері, під ілюзорним небом, асфальтом для підлоги

Це безкореневе дерево, гілки якого малюють, спотворений шлях

Місто – це його гуртожиток, йому потрібна лише милосердя

Хоча він все ще гідний, я міг би зупинитися, навіть послухати його

скромно

Я навіть не пробував

Я міг бути тим чоловіком, у якого нічого і нікого немає

Скільки потрібно ударів, скільки ударів потрібно, перш ніж життя збиває нас з ніг

Він втратив усе, ця людина, але нікого це не дивує

Скільки часу проходить, скільки часу проходить, перш ніж душа здасться

Здавайся, здавайся

Я дізнався про це від перехожого, якого іноді зустрічаю навмання в кафе

Більше ми його не побачимо, завтра весна, зима перемогла

Я міг бути тим чоловіком, у якого нічого і нікого немає

Скільки потрібно ударів, скільки ударів потрібно, перш ніж життя збиває нас з ніг

Він втратив усе, ця людина, але нікого це не дивує

Скільки часу проходить, скільки часу проходить, перш ніж душа здасться

Здавайся, здавайся