Flores de invierno - Alberto Cortez

Los vieron irse corriendo

como dos niños traviesos,

caminito de la playa

empujados por el viento.

Ella agitaba la falda

como una paloma en celo

y él se reía, olvidado

de fatigas y desvelos.

«„¡Qué vergüenza…¡qué vergüenza!“»,

clamaron los fariseos.

«„¡Qué vergüenza… ¡qué vergüenza!

la buena gente del pueblo.

Hay que llamarlos al orden

para que guarden sosiego.

Encerrarlos si es preciso,

para que sirva de ejemplo“».

Pero ellos sólo escuchaban

la voz de los sentimientos

y entre caricia y caricia

el amor hacia su juego.

El sostenía el timón

de la barca de los sueños

y ella tendida en la arena,

era doncella de nuevo.

««¡Qué vergüenza… ¡qué vergüenza…

Вони бачили, як вони втекли

як двоє неслухняних дітей,

маленька доріжка від пляжу

роздувається вітром.

— махнула спідницею

як голуб у спеку

і він засміявся, забувши

від втоми і безсоння.

««Який сором… який сором!»»,

— кричали фарисеї.

««Який сором… який сором!

добрі люди міста.

Треба закликати їх до порядку

щоб вони залишалися спокійними.

Закрий їх, якщо потрібно,

служити прикладом».

Але вони тільки слухали

голос почуттів

і між ласкою і ласкою

любов до своєї гри.

Він тримав штурвал

з човна мрії

і вона простяглася на піску,

вона знову була дівою.

«Який сором... який сором...