Painters - Jewel

Eighty years, an old lady now, sitting on the front porch

Watching the clouds roll by

They remind her of her lover, how he left her, and of times long ago

When she used to color carelessly, painted his portrait

A thousand times, or maybe just his smile

Her and her canvas would follow him wherever he would go

'Cause they were painters and they were painting themselves

A lovely world

Oil-streaked daisies covered the living room wall

He put water-colored roses in her hair

He said, «Love, I love you, I want to give you mountains, the sunshine

The sunset too

I just want to give you everything as beautiful as

You… are…to…me.»

'Cause they were painters and they were painting themselves

A lovely world

So they sat down and made a drawing of their love

They made it an art to live by

They painted every passion, every home, created every beautiful child

In winter they were weavers of warmth

In summer they were carpenters of love

They thought blueprints were too sad so they made them yellow

And they were painters and they had painted themselves

A lovely… world

Until one day the rain fell as thick as black oil

And in her heart she knew something was wrong

She went running through the orchard screaming

«No God, don’t take him from me!»

But by the time she got there, she feared

He already had gone

She got to where he lay, water-colored roses in his hands for her

She threw them down screaming, «Damn you man, don’t leave me

With nothing left behind, but these cold paintings, these cold portraits

To remind me!»

He said, «Love I only leave a little, but try to understand

I put my soul in this life we created with these four hands

Love, I leave, but only a little, this world holds me still

My body may die now, but these paintings are real.»

So many seasons came and many seasons went

And many times she saw her love’s face

Watering the flowers, talking to the trees, and singing to his children

And when the wind blew, she knew he was listening

And how he seemed to laugh along, and how he seemed to hold her

When she was crying

'Cause they were painters and they had painting themselves

A lovely… world

Eighty years, an old lady now, sitting on the front porch

Watching the clouds roll by, they remind her of her lover and how he left her

And of times long ago, when she would color carelessly

Painted his portrait a thousand times, or maybe just his smile

Her and her canvas would follow him wherever they would go

Yes, her and her canvas still follow

Because they are painters and they are painting themselves

A lovely world

Вісімдесят років, тепер стара жінка сидить на ґанку

Спостерігати за хмарами

Вони нагадують їй про її коханого, про те, як він її покинув, і про давні часи

Коли вона недбало фарбувала, намалювала його портрет

Тисячу разів, а може, просто його посмішку

Вона та її полотно слідуватимуть за ним, куди б він не йшов

Тому що вони були художниками і малювали себе

Прекрасний світ

Помазані олією ромашки вкривали стіну вітальні

Він помістив їй волосся аквареллю троянди

Він сказав: «Любов, я кохаю тебе, я хочу подарувати тобі гори, сонце

Захід сонця теж

Я просто хочу подарувати тобі все таке ж гарне, як

Ти… для… мене».

Тому що вони були художниками і малювали себе

Прекрасний світ

Тож вони сіли та намалювали своє кохання

Вони зробили це мистецтво жити

Вони малювали кожне захоплення, кожен дім, створювали кожну прекрасну дитину

Взимку вони ткали тепло

Влітку вони були теслями кохання

Вони вважали креслення надто сумними, тому вони зробили їх жовтими

І вони були художниками, і вони самі малювали

Прекрасний… світ

Поки одного разу не випав дощ густий, як мазут

І в глибині душі вона знала, що щось не так

Вона бігла по саду з криками

«Ні Боже, не забери його в мене!»

Але до того часу, коли вона туди прийшла, вона боялася

Він вже пішов

Вона потрапила туди, де він лежав, із розфарбованими трояндами в його руках для неї

Вона кинула їх додолу з криком: «Проклятий, чоловіче, не залишай мене

Позаду нічого не залишилося, крім цих холодних картин, цих холодних портретів

Щоб нагадати мені!»

Він сказав: «Любов я залишаю лише трохи, але спробуйте зрозуміти

Я вклав свою душу в це життя, яке ми створили цими чотирма руками

Кохання, я йду, але лише трохи, цей світ тримає мене

Зараз моє тіло може померти, але ці картини справжні».

Так багато сезонів було і багато сезонів минуло

І багато разів вона бачила обличчя свого коханого

Поливає квіти, розмовляє з деревами та співає своїм дітям

І коли подув вітер, вона знала, що він слухає

І як він, здавалося, сміявся, і як він, здавалося, тримав її

Коли вона плакала

Тому що вони були художниками і самі малювали

Прекрасний… світ

Вісімдесят років, тепер стара жінка сидить на ґанку

Спостерігаючи за хмарами, вони нагадують їй про її коханого та про те, як він її покинув

І з давніх часів, коли вона недбало фарбувалась

Тисячу разів малював його портрет або, можливо, лише його посмішку

Вона та її полотно слідували б за ним, куди б вони не пішли

Так, вона та її полотно все ще слідують

Тому що вони художники і самі малюють

Прекрасний світ