Labyrinth of Glass - 4th Dimension

Fleeing from my rotten thoughts, down I whirled into the spiral

Stifled by guilt and regret, senses drifted afloat nothingness

Foreboding, dawning inside, dragged me in pain towards the Mind’s Abyss…

Godlike glassy walls around, beyond, the Waste unchanging

Will-deprived there I stood, just a pale reflection,

A withered soul, my human sins I’m bound to pay…

Wandering lost in this maze, a garden of entombed emotions and dreams,

Is this the sheer truth 'bout the man I used to be?

Condemned to this stillborn plane, my existence has yet ceased to be,

My inner self once drenched with life is now drained to the lee…

Walking down the silent streets, hollow witness of my own decay

I failed my chance a man to be, pledged myself to quench the higher flame

Still a spark strives, inner sanctum, pleading me to look inward and see…

Velvet light, a Poet’s dusk that mirrors on the ocean

Foaming waves of blue-dye diving on white shores

Could withered wings try to spread and fly again?

Gliding through skies turning bright, ascending infinity, oblivious of time,

Seagulls rejoice their freedom flight

Bound to the dirt still it stands, eyes staring blank at the sun,

My vestige of glass (the man I was…) crumbling to dust…

Wandering lost in this maze, the grave of emotions and forgotten dreams,

Essence of life reached out to me

Urge for enlightenment stirs, I’ve glimpsed the Idyll redeemed,

Spreading my wings… (a newborn child…) I set out to live…

Тікаючи від своїх гнилих думок, я крутився в спіралі

Придушені почуттям провини й жалю, почуття пливли на плаву ніщо

Передчуття, що спалахнуло всередині, тягнуло мене з болем до Безодні Розуму…

Богоподібні скляні стіни довкола, за його межами, Пустота незмінна

Я стояв, позбавлений волі, лише бліде відображення,

Зів’яла душа, мої людські гріхи я зобов’язаний сплатити…

Блукаючи, заблукавши в цьому лабіринті, саді похованих емоцій та мрій,

Чи це чиста правда про людину, якою я був?

Приречений на цю мертвонароджену площину, моє існування ще перестало бути,

Моє внутрішнє «я», колись просякнуте життям, тепер виснажено до підвіски…

Іду тихими вулицями, порожній свідок мого власного занепаду

Я не втратив свого шансу стати чоловіком, пообіцяв погасити вищий вогонь

Все ще прагне іскра, внутрішнє святилище, благаючи мене зазирнути всередину і побачити…

Оксамитове світло, сутінки поета, що відбиваються на океані

Пінисті хвилі пірнання синього кольору на білих берегах

Чи можуть висохлі крила спробувати розправитися й знову полетіти?

ковзаючи крізь світле небеса, піднімаючись у нескінченність, не звертаючи уваги на час,

Чайки радіють польоту на свободу

Прикута до бруду, вона все ще стоїть, очима пустими дивляться на сонце,

Мій залишки скла (людина, якою я був…), розсипався на порох…

Блукаючи, заблукавши в цьому лабіринті, могилі емоцій і забутих мрій,

Суть життя дотягнулась до мене

Потяг до просвітлення хвилює, я побачив спокутовану ідилію,

Розправивши свої крила… (новонароджена дитина…) я збирався жити…