The Antidote - Voices

Daring off the road

To go where no-one knows

Fading

She can not speak my name

I’m jealous of the rain

Falling

The blackness of her stare

Is poisoning the air

Which we’re breathing

Behind distorted eyes

That which we despise

Loving

Daring off the road

To go where no-one knows

Fading

She can not speak my name

I’m jealous of the rain

When it’s falling

The blackness of her stare

Is poisoning the air

Which we’re breathing

Behind distorted eyes

That which we despise

Loving each other to death

Eyes diffused with mercury

Veins filled with the impurity of lead

Eyes diffused with mercury

Veins filled with the impurity of lead

In the hospital light intensity of the cafe, he gasps bitter coffee,

shifting heavily on rancid furniture

Nobody speaks English here and he submerges his identity in the anxious cadence

of unsympathetic sounding discourse

With time the ego slowly emerges and the desperation urges his rash exposure to

the rancid night air, drinking breaths of sewer sod and smoke, scoring

liquorice black pollution onto the soul

He retches and watches the poison hit the sewer grill, tremulous he glimpses an

artist sketching him from the cafe window, charcoal tip capturing his trauma on

paper

Is this real?

Is this happening?

What must he look like to the artist, the observer?

The reflection in the window surprises him, he scarcely recognises himself

Why did they poison him?

They left this detail out of the script, the director capturing his real

reaction

He’s a professional and delivers a professional performance, they can’t catch

him out

Сміливість з дороги

Піти туди, де ніхто не знає

Згасання

Вона не може говорити моє ім’я

Я заздрю дощу

Падіння

Чорнота її погляду

Отруює повітря

Яким ми дихаємо

За спотвореними очима

Те, що ми зневажаємо

Люблячий

Сміливість з дороги

Піти туди, де ніхто не знає

Згасання

Вона не може говорити моє ім’я

Я заздрю дощу

Коли падає

Чорнота її погляду

Отруює повітря

Яким ми дихаємо

За спотвореними очима

Те, що ми зневажаємо

Любити один одного до смерті

Очі розсіяні ртуттю

Вени, наповнені домішкою свинцю

Очі розсіяні ртуттю

Вени, наповнені домішкою свинцю

У лікарняній освітленості кафе він хлюпає гіркою кавою,

сильно пересуваючись на прогірклих меблях

Тут ніхто не говорить англійською, і він занурює свою особистість у тривожний ритм

несимпатичного звучання дискурсу

З часом его повільно з’являється, і відчай спонукає його до несподіваного впливу

прогірке нічне повітря, вдихання каналізаційного дерну й диму, забивання

солодка чорне забруднення на душу

Він бригається й дивиться, як отрута потрапляє на решітку каналізації, тремтячи бачить

художник малює його з вікна кафе, наконечник вугілля знімає його травму

папір

Це реально?

Це трапляється?

Яким він повинен виглядати для художника, спостерігача?

Відображення у вікні його дивує, він ледве впізнає себе

Чому вони його отруїли?

Вони виключили цю деталь із сценарій, режисер зняв його реальність

реакція

Він професіонал і забезпечує професійну роботу, вони не можуть вловити

його назовні