Не то время (Место) - Vanich

Я!

Не на проходной, в мою душу не залезешь так просто.

Ты мне кто?

Не брать моих слёз, не брать моего смеха.

Я закрылся, спрятался от ваших меркантильных глаз.

В них вижу только доллары, только евро.

Мои нервы в Гордиев узел развязать, разорвать, разрубить.

Как?

Чем?

Просто научите меня любить крепко, слепо,

Всей душой своей нелепой, дешёвой, но гордой.

Всё равно, чувствую что-то не то:

Не то время, не то место, нето упал, нето заблудился.

Илюха похоже напился.

Ну что ж, раз решил, что за темных, так будь этого достоин.

Зашить карманы, закрыть глаза

Ипусть они тогда попробуют залезть в меня.

Я не пал, я не пан, я не баран, и люди ненавидят,

А я просто люблю ворон.

Чёрных, с черными крыльями на мокрых ветках.

В тёмных мыслях своих сажают людей в клетки,

Рвут на части, выкалывают глаза,

Но вся агрессия, она возвратится назад.

И не станет их в городе, а белая ворона,

Она превратится в простого голубя.

Так и дальше, мокрыми ветками по лицу…

Так и дальше, мокрыми ветками по лицу…

Так и дальше, мокрыми ветками по лицу.

Не понятно, то ли осень, то ли весна?

Именно за это я люблю лето и зиму,

Что всегда ясно — там холодно, там тепло.

Верил, но всё равно рвал на кусочки

Письма, открытки, валентинки, сердечки.

Не понимая, не желая влюбиться,

Знакомился и не обращал внимания на лица.

Наверное, так и боролся со злым Вавилоном

И тут же становился им для другого.

Это напоминает мне любовь с надувной любовью,

Как-будто все мысли в голове заменили кровью.

«Не хочу!

— иногда кричу, — Достаточно!

Все в очередь, нет больше мочи!»

Но, похоже, нужно кричать в нужное время,

в нужном месте и всем вместе.

Я!

Не на прохідний, в мою душу не залізеш так просто.

Ти мені хто?

Не брати моїх сліз, не брати мого сміху.

Я зачинився, сховався від ваших меркантильних очей.

В них бачу тільки долари, тільки євро.

Мої нерви в Гордієв вузол розв'язати, розірвати, розрубати.

Як?

Чим?

Просто навчіть мене любити міцно, сліпо,

Усією душею своєю безглуздою, дешевою, але гордою.

Все одно, відчуваю щось не:

Не то час, не то місце, щось упав, щось заблукав.

Ілюха схоже напився.

Ну, що, раз вирішив, що за темних, то будь цього гідний.

Зашити кишені, заплющити очі

І вони тоді спробують залізти в мене.

Я не пал, я не пан, я не баран, і люди ненавидять,

А я просто люблю ворон.

Чорних, з чорними крилами на мокрих гілках.

У темних думках своїх садять людей у ​​клітини,

Рвуть на частини, виколюють очі,

Але вся агресія, вона повернеться назад.

І не стане їх в місті, а біла ворона,

Вона перетвориться на простого голуба.

Так і далі, мокрими гілками по обличчю…

Так і далі, мокрими гілками по обличчю…

Так і далі, мокрими гілками по обличчю.

Не зрозуміло, чи осінь, чи весна?

Саме за це я люблю літо і зиму,

Що завжди ясно— там холодно, там тепло.

Вірив, але все одно рвав на шматочки

Листи, листівки, валентинки, серця.

Не розуміючи, не бажаючи закохатися,

Знайомився і не звертав уваги на особи.

Напевно, так і боровся зі злим Вавилоном

І тут ж ставав ним для іншого.

Це нагадує мені кохання з надувним коханням,

Начебто всі думки в голові замінили кров'ю.

"Не хочу!

— Іноді кричу, — Достатньо!

Все в черзі, немає більше сечі!»

Але, схоже, треба кричати в потрібний час,

у потрібному місці і всім разом.