N 43° 59' 38.927" W 71° 23' 45.27'' - The Hotelier

We sit and we talk, not of much but of little.

I see the moon, the moon sees me.

I would smile but it would be meaningless.

I wouldn’t want it to be.

But in the landscape of tilted heads,

While the sky sheds skin on my body,

I feel my voice quiet to a halt,

And this is where I am.

You in this light feels new/woken,

Woven deep until the roots touch dryness,

Against the fallen limb of oaken.

This place speaks.

It says many things of nothing.

Makes no demands,

And offers no salvation.

Only repeats what you say in a way you’ve never heard it.

An echo off the far wall.

A reflection of your face.

I see the moon.

The moon sees me.

That’s enough.

Ми сидимо й говоримо не про багато, а про мало.

Я бачу місяць, місяць бачить мене.

Я б посміхнувся, але це було б безглуздим.

Я б не хотів, щоб це було.

Але в краєвиді похилених голів,

Поки небо скидає шкіру на моє тіло,

Я відчуваю, що мій голос затих,

І ось де я.

Ви в цьому світлі відчуваєте себе новим/розбудженим,

Глибоко вплетені, поки коріння не торкнуться сухості,

Проти впалої частини дуба.

Це місце говорить.

Це багато про нічого.

Не висуває жодних вимог,

І не пропонує порятунку.

Повторює те, що ви говорите, лише так, як ви ніколи цього не чули.

Відлуння від дальньої стіни.

Відображення вашого обличчя.

Я бачу місяць.

Місяць бачить мене.

Цього достатньо.