Victim - The Golden Palominos

I feel the motion of the car before I open my eyes.

The air is blue-black,

brown-black, black-black.

Smell of gas, oil, animals.

I’m in the trunk.

My wrists and ankles tied.

Tape over my mouth it almost covers my nose but I can breathe barely.

I must have been here for hours, everything’s stiff and my head throbs like someone’s drumming on china.

The car stops.

He turns off the motor -- but there are no traffic sounds.

No people sounds.

No wind.

What place has no wind?

I turn my head towards the

sounds like people watch radios when something terrible happens.

My palms are sweating.

Where am I?

The trunk squeaks as he lifts it up and the

sun blinds me.

He almost looks like a faceless Jesus surrounded by light.

He pulls me out of the trunk and bangs my head against the door.

I try to cry out, but it comes like a hum.

He drags me, half-standing, along a dirt road into a house.

I can’t see any

other houses and it looks like a farm.

The screen door bangs behind me and I feel a deep, deep pressure inside.

All the rules have changed here.

I’m dragged down a hall like a bag and I look for a phone, other doors.

Nothing but bare floors and brown boxes in small rooms.

He pulls me into the

bathroom and I almost crack my head as he pushes me onto the floor.

Tilts his head to the side and gazes at me as if I was a pet then walks out.

I’m lying there for a long time, trying to get the tape off of me.

My eyes are tearing.

I don’t make a sound.

I can’t get up and I keep rolling

from side to side, trying not to make noise.

I’ve got to get him to talk to me.

If I can get this thing off my face I can

talk to him.

I’ll tell him my name.

Have you killed other women in here?

I’m thinking you’ve got hundreds of them nailed down, hung on walls,

hanging from ceiling fans swinging dead in summer wind.

Why did you pick me?

If I had stayed to finish at the library I would have been

there twenty minutes longer maybe I’d have been OK.

Would have rushed into the

house, books piled up in my arms like a baby, and blurted explanations why I was sorry.

So sorry I’m late everyone.

Would you have waited for me anyway?

Would you have picked another woman?

Would I have read about her in the paper and said oh my god, I was there that

night… and called all my friends in a panic.

Telling them then how much I loved them as if I’d never have the chance again.

I wonder what everyone is doing now.

Putting up signs.

Showing my picture on the evening news.

Calling old friends.

Maybe I’m not even considered missing

yet.

The family will fall apart and my parents will go crazy.

Slowly.

My brother will be so quiet at the funeral and insist the casket be closed.

(I never even told anyone what kind of funeral I wanted when I died.)

Maybe years from now they’ll find my skeleton on the floor here and they’ll

have to use dental records to identify me.

My family will say «At least we know

now.

We always hoped she was alive somewhere.

We just hope she’s in peace.»

When I sleep my dreams are crazy -- I’m flying over fields.

I don’t think I sleep for more than twenty minutes and when I wake up, it feels like I’m under

a heavy blanket.

I’m still here.

As I wake up I hear a dog barking in the distance and I think I’m in my parents' house in South Carolina.

When I open my eyes, there’s a shotgun

pressed between them.

I’ll never get married.

I’ll never have kids.

I’ll never go to Europe.

I’ll never learn to play piano.

I’ll never write a book.

The last thing I hear is a click.

Я відчуваю рух автомобіля, перш ніж відкрити очі.

Повітря синьо-чорне,

коричнево-чорний, чорно-чорний.

Запах газу, нафти, тварин.

Я в багажнику.

Мої зап’ястя та щиколотки зв’язані.

Заклеюємо рот стрічкою, вона майже закриває ніс, але я ледве можу дихати.

Я мабуть, був тут годинами, все напружено, а моя голова пульсує, наче хтось барабанить по китаю.

Машина зупиняється.

Він вимикає двигун, але немає звуків руху.

Немає звуків людей.

Без вітру.

У якому місці немає вітру?

Я повертаю голову до

Звучить так, ніби люди дивляться радіо, коли відбувається щось жахливе.

Мої долоні потіють.

Де я?

Стовбур скрипить, коли він піднімає його і

сонце засліплює мене.

Він майже схожий на безликого Ісуса, оточеного світлом.

Він витягує мене з багажника і б’ється головою об двері.

Я намагаюся закричати, але це наче гул.

Він тягне мене, напівстоячого, ґрунтовою дорогою в будинок.

Я не бачу жодного

інші будинки, і це виглядає як ферма.

За мною стукають екранні двері, і я відчуваю глибокий тиск всередині.

Тут змінилися всі правила.

Мене тягнуть у коридор, як сумку, і я шукаю телефон, інші двері.

Нічого, крім голої підлоги та коричневих коробок у невеликих кімнатах.

Він втягує мене в

у ванній кімнаті, і я ледь не ламаю голову, коли він штовхає мене на підлогу.

Нахиляє голову вбік і дивиться на мене, як на домашню тварину, а потім виходить.

Я довго лежу, намагаючись зняти з себе плівку.

Мої очі сльозяться.

Я не вимовляю звуку.

Я не можу встати і продовжую котитися

з боку в бік, намагаючись не шуміти.

Я мушу змусити його поговорити зі мною.

Якщо я можу зняти це з обличчя, я можу

поговорити з ним.

Я скажу йому своє ім’я.

Ви вбивали тут інших жінок?

Я думаю, що у вас сотні їх прибитих, повісених на стінах,

висить на стелі вентилятори, які розгойдуються на літньому вітрі.

Чому ти вибрав мене?

Якби я залишився закінчити в бібліотеці, я б залишився

там на двадцять хвилин довше, можливо, я був би в порядку.

Кинувся б у

будинок, книжки, нагромаджені в моїх руках, як немовля, і випалені пояснення, чому мені шкода.

Тож вибачте, що я запізнився.

Ви б все-таки чекали на мене?

Ви б обрали іншу жінку?

Чи прочитав би я про неї в газеті і сказав би, боже мій, я був там,

вночі... і зателефонував усім моїм друзям у паніці.

Сказати їм, як сильно я їх люблю, наче ніколи більше не матиму шансу.

Цікаво, що всі зараз роблять.

Встановлення знаків.

Показую моє фото в вечірніх новинах.

Телефоную старим друзям.

Можливо, мене навіть не вважають зниклим безвісти

ще.

Сім’я розпадеться, а мої батьки збожеволіють.

Повільно.

Мій брат буде так тихий на похороні й наполягатиме, щоб скринь закрили.

(Я навіть нікому не казав, який похорон я хотів, коли помер.)

Можливо, через роки вони знайдуть мій скелет на підлозі тут, і вони знайдуть

мені потрібно використовувати зубні картки, щоб ідентифікувати мене.

Моя родина скаже: «Принаймні ми знаємо

зараз.

Ми завжди сподівалися, що вона десь жива.

Ми просто сподіваємось, що вона в мирі».

Коли я сплю, мої сни божевільні – я літаю над полями.

Мені здається, що я не сплю більше двадцяти хвилин, а коли я прокидаюся, я відчуваю, що не

важка ковдра.

Я все ще тут.

Прокидаючись, я чую гавкіт собаки вдалині, і мені здається, що я в будинку своїх батьків у Південній Кароліні.

Коли я відкриваю очі, — це рушниця

втиснута між ними.

я ніколи не вийду заміж.

Я ніколи не буду мати дітей.

Я ніколи не поїду в Європу.

Я ніколи не навчуся грати на фортепіано.

Я ніколи не напишу книгу.

Останнє, що я чую — клац.