Il pianista - Remmy

Dal muro di quella stanza non suonava mai il silenzio

Solo note distorte di pianoforte

Incastrate tra calce e cemento

E per quanto ogni suono venisse a galla

Fuggiva dalle dita come il volo di una farfalla

D’estate i pomeriggi assopiti e i fiori avizziti

Solo un pazzo avrebbe letto di storie nei suoi spartiti

Erano cumuli di nube ed accordi come appassiti

Solo ricordi quasi svaniti

La conobbe che era autunno, le foglie già rosse

Lui alla finestra, lei spazzava le foglie già morte

Lo colpì il suo viso, improvviso come la primavera

E danzò con le mani sulla tastiera

Parlò, ma senza parole, solo le note fatte

E scrisse delle gote sue, come le accarezzasse

Lei ascoltò rapita quella musica che era pura

E dopo un’intera vita, venne musica da quelle mura

Suona su quei tasti quello che non hanno gli altri

Perché un amore come questo non è per tutti quanti

Sopra quei tasti bianchi e neri

Ho cantato i miei desideri più reconditi

A bassa voce come i segreti

Conservo tutto sai per quando finirà

Metteva in musica il suo corpo

Come fosse un’opera compiuta

Cantava poesia cruda e sapeva suonarla nuda

In quelle melodie, il rosa delle sue forme

Sulle corde la curva delle sue labbra rosse, si bemolle

Lei si accomodò dentro quei suoni e nel riverbero

Scoprì note che non sapeva che esistessero

Pensò chi si nasconde dietro quelle mani che si flettono

Cerbero colui a cui tutti si genuflettono

In ogni partitura diamanti di ogni caratura

Cara musa, la musica non compra quella spazzatura

Vorrei adonarti il corpo d’oro, adorarti come gli Dei

Vestiti al suolo, imparare tutti i tuoi nei

Lei non chiese, si spogliò di ogni suo avere e indumento

Sulla pelle le mani come fosse lei lo strumento

E da quella stanza le sere, solo l’amore che fece

Dalla sua bocca cremisi gemiti di piacere

Suona su quei tasti quello che non hanno gli altri

Perché un amore come questo non è per tutti quanti

Sopra quei tasti bianchi e neri

Ho cantato i miei desideri più reconditi

A bassa voce come i segreti

Conservo tutto sai per quando finirà

Sbatte forte la porta poi lui stonò

Ricorda così la notte in cui lei andò

Perchè l’amore non vince e tutto svanisce

Pensò fosse perché forse anche l’aria più dolce finisce

Maledetto il tempo che aveva premura

Di premere il grilletto senza la sicura

Non prima di strappargli dalle mani la cosa più pura

Ed imprimere nel legno il suo nome in ogni venatura

Parlava di ogni tocco, ogni singolo suono sporco

Di tutte quelle volte in cui ne ha sfiorato il corpo

Al cospetto di quella tastiera che sembrava una smorfia

Gli sorrideva storta, chiuse il coperchio per l’ultima volta

«È cosi che si perde» pensò sfregando le sue mani fredde

E fu presto dicembre e forse partì

Forse sparì, ma più niente si seppe

Dal muro di quella stanza venne solo silenzio per sempre

Suona su quei tasti quello che non hanno gli altri

Perché un amore come questo non è per tutti quanti

Sopra quei tasti bianchi e neri

Ho cantato i miei desideri più reconditi

A bassa voce come i segreti

Conservo tutto sai per quando finirà

Зі стіни цієї кімнати ніколи не лунала тиша

Тільки спотворені ноти фортепіано

Затиснутий між вапном і цементом

І наскільки кожен звук випливав на поверхню

Він вирвався з-під пальців, як політ метелика

Влітку сонні полудні і зів’ялі квіти

Лише божевільний читав історії в його нотах

Це були купи хмари й акорди, ніби висохлі

Просто спогади майже зникли

Він зустрів її, коли була осінь, листя вже червоне

Він біля вікна, вона змітала вже мертве листя

Його обличчя вразило його, раптове, як весна

І він танцював, тримаючи руки на клавіатурі

Він говорив, але без слів, лише записи

І писав про щоки, ніби пестив їх

Вона слухала в захваті цю чисту музику

І після цілого життя з цих стін лунала музика

Грайте на цих клавішах, чого немає в інших

Тому що така любов не для всіх

Над тими чорно-білими клавішами

Я заспівав мої найпотаємніші бажання

Тихо, як таємниці

Я зберігаю все, що ти знаєш, на той час, коли це закінчиться

Він поклав своє тіло на музику

Ніби закінчений твір

Він співав грубу поезію і знав, як грати її оголеною

У тих мелодіях, рожевий колір його форм

На струнах вигин її червоних губ плоский

Вона влаштувалася комфортно серед цих звуків і відлуння

Він виявив записки, про існування яких не знав

Він подумав, хто ховається за тими руками, що згинаються

Цербер той, перед ким усі схиляються

У кожному балу діаманти кожного карата

Дорога музо, музика не купує цього сміття

Я хотів би поклонитися тобі золоте тіло, поклонитися тобі, як Боги

Одягайся на землю, вивчи всі свої родимки

Вона не просила, вона зняла все своє майно та одяг

Її руки на шкірі, ніби вона була інструментом

І з тієї кімнати вечорами лише любов, яку він зробив

З її багряного рота стогони насолоди

Грайте на цих клавішах, чого немає в інших

Тому що така любов не для всіх

Над тими чорно-білими клавішами

Я заспівав мої найпотаємніші бажання

Тихо, як таємниці

Я зберігаю все, що ти знаєш, на той час, коли це закінчиться

Він різко грюкає дверима, а потім виходить з ладу

Ось як він згадує ніч, коя вона пішла

Тому що любов не перемагає і все зникає

Він думав, що це тому, що, можливо, навіть найсолодше повітря закінчується

Проклинав погоду, що поспішала

Натиснути на курок без запобіжника

Не раніше, ніж вирвати з його рук найчистіше

І тиснення його імені в кожній жилці дерева

Він розповідав про кожний дотик, кожен брудний звук

З усіх тих разів, коли він торкався тіла

У присутності тії клавіатури, яка виглядала як гримаса

Вона криво всміхнулася йому, востаннє закрила кришку

«Так і заблукаєш», — подумав він, потираючи холодні руки

А був початок грудня, і, можливо, він пішов

Можливо, він зник, але більше нічого не відомо

Зі стіни тієї кімнати назавжди линула тільки тиша

Грайте на цих клавішах, чого немає в інших

Тому що така любов не для всіх

Над тими чорно-білими клавішами

Я заспівав мої найпотаємніші бажання

Тихо, як таємниці

Я зберігаю все, що ти знаєш, на той час, коли це закінчиться