Слова - Nonamerz

Бывает, что порой чьи-то фразы летят тебе в лицо словно камни, неосторожной

рукой в твою сторону брошенные, причиняют боль.

Простое слово порой как камни в зеркало.

Пустое вроде бы, но вот задело ведь…

И что внутри меня не то же самое, что 5 минут назад.

Плюс ноги ватные.

Казалось бы, давно уже не юноша.

Бывало, разное врезалось в уши мне.

И что скорее всего забывалось сразу же, а тут на тебе — такие казусы…

Хотя я рад чуть-чуть.

Мое, личное.

Переживем, и я, и мой цинизм столичный.

С меня теперь работа над ошибками.

Отличник я в классе с фальшивыми улыбками.

Стану еще дальше для знакомых и приятелей.

Ничего общего.

Воспоминания отдайте

мне.

Поверьте мне, я сохраню их бережно.

Но сравнивать гербарий и живое дерево…

Простое слово, а исключило столько будущих, совсем фантастичных и просто

будничных.

Здесь просто нет ничьи.

Все победители.

У каждого просто своя правда.

Вы это видите.

В раздражении бросаю трубку телефона.

Как она могла меня прервать на полуслове?

Никогда не было толку от долгих

разговоров.

Я даже не успел понять, кто тут кого не понял.

Черт меня дернул с ней спорить.

С чего бы?

Судит как девчонка, хотя взрослая

вроде.

Жалко ее все же, попусту расстроил.

Впрочем, уже поздно, с меня хватит на сегодня.

Утро вечера мудренее, но не бодрее.

На душе какая-то отрава, как с похмелья.

В зеркале, бреясь, корчит рожи отражение.

Доктору Андрею надо было быть умнее.

Пошутил вчера, дурень, теперь не до шуток.

Она Бог знает что обо мне теперь

думает.

С кем-то говорит, улыбается кому-нибудь.

Все нормально будто,

а внутри ходит грустная.

Буває, що часом чиїсь фрази летять тобі в обличчя немов каміння, необережне

рукою в твій бік кинуті, завдають біль.

Просте слово іноді як каміння в дзеркало.

Порожнє ніби би, але ось зачепило...

І що всередині мене не те саме, що 5 хвилин тому.

Плюс ноги ватяні.

Здавалося б, давно вже не юнак.

Бувало, різне врізалось у вуха мені.

І що швидше за все забувалася відразу ж, а тут на тобі — такі казуси...

Хоча я радий трохи.

Моє особисте.

Переживемо, і я, і мій цинізм столичний.

З мене тепер робота над помилками.

Відмінник я в класі з фальшивими посмішками.

Стану ще далі для знайомих та приятелів.

Нічого спільного.

Спогади дайте

мені.

Повірте мені, я збережу їх обережно.

Але порівнювати гербарій і живе дерево…

Просте слово, а виключило стільки майбутніх, зовсім фантастичних і просто

буденних.

Тут просто нема нічиї.

Усі переможці.

У кожного просто своя правда.

Ви бачите.

У роздратуванні кидаю трубку телефону.

Як вона могла мене перервати на півслові?

Ніколи не було толку від довгих

розмов.

Я навіть не встиг зрозуміти, хто тут кого не зрозумів.

Чорт мене смикнув із нею сперечатися.

Чого б це?

Судить як дівчисько, хоча доросла

начебто.

Шкода її все ж таки, марно засмутив.

Втім, уже пізно, з мене вистачить на сьогодні.

Ранок вечора мудріший, але не бадьоріший.

На душі якась отрута, як з похмілля.

У дзеркалі, голячись, корчить пики віддзеркалення.

Докторові Андрію треба було бути розумнішим.

Пожартував учора, дурню, тепер не до жартів.

Вона Бог знає що про мене тепер

думає.

З кимось каже, усміхається комусь.

Все нормально ніби,

а всередині ходить сумна.