Claire - Nino Ferrer

Comme le temps est loin déjà

Te souviens-tu de ce jour-là?

L’amour n’est rien d’autre parfois

Que cet instant dans un regard

Et les amants qui se séparent

Sur les quais mouillés d’une gare

Ne savent pas qu’il est trop tard

Et qu’on ne se retrouve pas

Je l’avais connue un printemps

Un jour de soleil et de vent

Et ce fut elle que j’aimais tant

Et qui ne m’aima que pour rire

Ce fut une triste satire

Pourquoi faut-il toujours mourir?

J’ai peur de vivre et de vieillir

Et cette mort qui nous attend

C'était sur les quais de la Seine

Elle était blonde et lycéenne

Et ne me regarda qu'à peine

Et moi, je jouais de la guitare

Il y avait là quelques clochards

Ils ont passé le jour à boire

Et doucement tomba le soir

Et je pris sa main dans la mienne

Et les jours passent après les jours

Et les amours après l’amour

Il n’y aura jamais de retour

Et ma jeunesse est vite passée

Je voudrais rire et t’oublier

On perd sa vie à se rappeler

Car je t’avais beaucoup aimée

Et je m’en souviendrai toujours

Au coin de la rue Visconti

Où j’avais ma chambre et mon lit

J’ai connu la mélancolie

D’un décor qui n’a pas changé

Les murs sont gris comme ils l'étaient

Il y faisait très chaud l'été

Le vent soufflait dans l’escalier

Comme un orgue de Barbarie

La lune brille dans un ciel noir

Que se passe-t-il donc ce soir?

Pourquoi m’est-il permis de voir

Tous ces fantômes dans les rues?

Les bruits de la ville se sont tus

Que sont ces jours-là devenus?

Et ton ombre qui dansait nue

Dans le reflet de mon miroir?

Як далеко вже час

Ви пам'ятаєте той день?

Інколи любов – це ніщо інше

Щоб цей момент у погляді

І коханці, які розлучаються

На мокрих платформах станції

Не знаю, що вже пізно

І ми більше не зустрічаємося

Я знав її однієї весни

День сонця і вітру

І саме її я так любив

І хто любив мене тільки сміятися

Це була сумна сатира

Чому ми завжди повинні вмирати?

Я боюся жити і старіти

І ця смерть, що нас чекає

Це було на березі Сени

Вона була блондинкою і ученицею середньої школи

І ледве глянув на мене

А я грав на гітарі

Там було кілька бомжів

Вони провели день, випиваючи

І тихо спадав вечір

І я взяв її руку в свою

І минають дні за днями

І кохання після кохання

Повернення ніколи не буде

І моя молодість швидко пройшла

Я хотів би посміятися і забути тебе

Ми витрачаємо життя на пам’ять

Бо я тебе дуже любив

І я завжди буду пам'ятати

На розі вулиці Вісконті

Де в мене була моя кімната і моє ліжко

Я пізнала меланхолію

Декору, який не змінився

Стіни сірі, як колись

Влітку там було дуже жарко

По сходах вітер віяв

Як бочковий орган

Місяць світить на чорному небі

Отже, що відбувається сьогодні ввечері?

Чому мені дозволено бачити

Усі ці привиди на вулицях?

Затихли шуми міста

Якими стали ці дні?

І твоя тінь танцює гола

У відображенні мого дзеркала?