Sen - Nine Eleven

It’s a dead end.

The whole earth has been covered by the asphalt,

And the sun sets no longer.

Every fucking breathing thing has to die.

Sen’s freedom fades through short-living years.

From the sky the vultures spy on the world with forgotten colors:

They’re looking for dreams which could escape them.

And they would love that Sen asked them to let her live…

Spend all her life, half-dead,

Washing our lies stuck to the linoleum of these golden cells.

«One never forgets people one loves,

But it’s often hard to remember them'

She has now to make this choice,

Disown or forget herself,

Abandoned to the madness of the automatic mode of afterlife.

No more lions to tame in here,

Just some pigs to feed and satisfy cause everything has a one-life use.

Like the last kiss she though she shared was…

One never forgets people one loves,

But it’s often hard to remember them.

It’s a dead end.

Even her name didn’t resist to time…

She just sold it to the body she uses.

Here, a «none-faced» spies on her…

It’s the shadow stolen from her.

It tears your heart apart and exchanges money against your blood.

Pan, did you make the right choice in the ogre’s secret place?

But it’s the first round to win!

To remember she’s neither the eternal sunshine in which we drown nor the wads,

The food we eat, or the work «offered» in which we lose ourselves…

It’s better to burn out than to fade away!

The midnight express is waiting now for Sen,

With its own ghosts, reflections and her last hopes.

One never forgets people one loves,

But it’s often hard to remember them

Це тупик.

Вся земля вкрита асфальтом,

І сонце більше не заходить.

Кожна чортова річ, яка дихає, має померти.

Свобода Сена згасає через короткі роки.

З неба грифи шпигують за світом забутими фарбами:

Вони шукають мрії, які могли б уникнути їх.

І їм було б дуже цікаво, щоб Сен попросив їх дати їй жити…

Проведе все життя напівмертво,

Миючи нашу брехню, прилипла до лінолеуму цих золотих осередків.

«Ніколи не забуваєш людей, яких любиш,

Але часто важко згадати їх"

Тепер вона має зробити цей вибір,

зректися або забути себе,

Покинутий у божевілля автоматичного режиму загробного життя.

Немає більше левів, яких можна приручати тут,

Лише деяких свиней, які потрібно нагодувати та задовольнити, бо все має одне життя.

Як останній поцілунок, яким вона поділилася, був…

Людина ніколи не забуває людей, яких любить,

Але часто їх важко пригадати.

Це тупик.

Навіть її ім’я не встояло перед часом…

Вона просто продала його тілу, яким користується.

Тут «безликий» шпигує за нею…

Це тінь, вкрадена в неї.

Це розриває ваше серце і обмінює гроші на вашу кров.

Пан, ти зробив правильний вибір у таємному місці людоеда?

Але це перший раунд, який виграє!

Щоб пам’ятати, вона не вічне сонечко, в якому ми тонемо, ані пачки,

Їжа, яку ми їмо, або «пропонована робота», в якій ми губимо себе…

Краще згоріти, ніж згаснути!

Опівнічний експрес зараз чекає на Сена,

Зі своїми привидами, відображеннями та останніми надіями.

Людина ніколи не забуває людей, яких любить,

Але часто їх важко пригадати