Эмоции - Марина Хлебникова

Утренний вокзал шумел дождем.

Слезы на глазах о нем, о нем.

И задевая вагоном листву,

Я покидаю наш город Москву.

Мокрое стекло нагрев щекой,

Я глотаю соль, теку рекой.

И натирая украдкой висок,

Еду куда-то на юго-восток.

А эмоции сильнее разума

И включаются, когда не ждешь.

Одиночество и недосказанность —

Это всё, что дал нам дождь.

А он такой смешной, смышлен и мил.

Я была верной, а он любил.

Я уезжаю живая едва,

Будь с ним поласковей, город Москва.

Надо как-то жить.

Полететь.

Но как?

Надо прекратить в душе бардак.

Бронзовой пылью парить в синеве.

Да вот только крылья остались в Москве.

Ранковий вокзал шумів дощем.

Сльози на очах про нього, про нього.

І зачіпаючи вагоном листя,

Я залишаю наше місто Москву.

Мокре скло нагріває щокою,

Я ковтаю сіль, течу рікою.

І натираючи крадькома скроню,

Їду кудись на південний схід.

А емоції сильніші за розум

І включаються, коли не чекаєш.

Самотність і недомовленість —

Це все, що дав нам дощ.

А він такий смішний, тямущий і мил.

Я була вірною, а він любив.

Я їду жива ледве,

Будь з ним лагідніше, місто Москва.

Треба якось жити.

Полетіти.

Але як?

Треба припинити в душі бардак.

Бронзовим пилом ширяти в синьому.

Так ось тільки крила залишилися в Москві.