Neverbloom - Make Them Suffer

A single tear from the elms of emptiness falls to stain the cracked earth and

the soil breathes one final, desperate, breathe of life.

Tiny budding flowers

and colours of joy and hope explode from the water-bead.

Undying, undimming,

before shattering to dust.

These woods have no memory of the touch of sun,

or the smell of dew, and all I can hear through the deafening silence are the

moaning trees.

It was Morrow who cursed this place.

Now, cheerless and stagnant,

it screams in the night so we hearken the cries from the heart of the wood.

I linger on in doubt, darkness comes early down here.

Wishing upon ages,

these flowers will someday bloom.

I’d wait here forever just to see these flowers bloom.

They never bloom.

You fucking betrayed us, in these woodlands we wove, dreaming amidst the groves.

Morrow, No one could stop us.

although, now the orchards no longer grow,

So I’ll reclaim the throne of woe.

I’m starting to count the stars by myself,

and this winter is eating away at my soul.

I’ll always remember the day I was stabbed in the back.

Stabbed in the back.

Just like teardrops, the limbs of the dying trees began to fall, one by one.

Now let me sleep.

Let me sleep, In this garden that never blooms.

A single tear from the elms of emptiness falls to stain the cracked earth and

the soil breathes one final, desperate, breathe of life.

Tiny budding flowers

and colours of joy and hope explode from the water-bead.

Undying, undimming,

before shattering to dust.

These woods have no memory of the touch of sun,

or the smell of dew, and all I can hear through the deafening silence are the

moaning trees.

So here I will wait for the spring, In the garden of tears.

If you listen in the night, you hearken the cries from the heart of the wood.

And so here I will wait, until my last dying days.

Wishing upon ages,

these flowers will someday bloom.

I’d wait here forever just to see these flowers bloom.

They never bloom.

Єдина сльоза з в'язів порожнечі падає, щоб заплямувати потріскану землю і

ґрунт дихає останнім, відчайдушним, подихом життя.

Крихітні квіточки, що розпускаються

і кольори радості й надії вибухають із водяної намистини.

Невмираюча, невмираюча,

перед тим як розбити на порох.

Ці ліси не пам’ятають про дотик сонця,

або запах роси, і все, що я чую крізь оглушливу тишу, — це

стогнучі дерева.

Саме Морроу прокляв це місце.

Тепер, безрадісний і застійний,

воно кричить у ночі, тож ми чуємо крики з серця лісу.

Я затримуюся в сумніванні, тут рано настає темрява.

Бажаючи віків,

колись ці квіти зацвітуть.

Я б чекав тут вічно, щоб побачити, як цвітуть ці квіти.

Вони ніколи не цвітуть.

Ти нас зрадив, у цих лісах, які ми ткали, мріючи серед гаїв.

Завтра, ніхто не зможе зупинити нас.

хоча тепер сади більше не ростуть,

Тож я поверну собі трон горя.

Я сам починаю рахувати зірки,

і ця зима з’їдає мою душу.

Я завжди пам’ятатиму той день, коли мені вдарили ножем у спину.

Вдарений ножем у спину.

Так само, як сльози, гілки вмираючих дерев почали падати одне за одним.

А тепер дай мені спати.

Дай мені спати в цьому саду, який ніколи не цвіте.

Єдина сльоза з в'язів порожнечі падає, щоб заплямувати потріскану землю і

ґрунт дихає останнім, відчайдушним, подихом життя.

Крихітні квіточки, що розпускаються

і кольори радості й надії вибухають із водяної намистини.

Невмираюча, невмираюча,

перед тим як розбити на порох.

Ці ліси не пам’ятають про дотик сонця,

або запах роси, і все, що я чую крізь оглушливу тишу, — це

стогнучі дерева.

Тож тут я дочекаю весни, В саду сліз.

Якщо ви слухаєте вночі, ви чуєте крики з самого серця.

І так тут я почекаю, аж до своїх останніх днів смерті.

Бажаючи віків,

колись ці квіти зацвітуть.

Я б чекав тут вічно, щоб побачити, як цвітуть ці квіти.

Вони ніколи не цвітуть.