Конь - Леонид Фёдоров, Лидия Фёдорова

Конь степной бежит устало, пена каплет с конских губ.

Гость ночной тебя не стало, вдруг исчез ты на бегу.

Вечер был.

Не помню твердо,

было все черно и гордо.

Я забыл существование слов, зверей, воды и звезд.

Вечер был на расстоянии от меня на много верст.

Я услышал конский топот

и не понял этот шепот,

я решил, что это опыт превращения предмета

из железа в слово, в ропот, в сон, в несчастье, в каплю света.

Дверь открылась,

входит гость.

Боль мою пронзила кость.

Человек из человека наклоняется ко мне,

на меня глядит как эхо, он с медалью на спине.

Он обратною рукою показал мне — над рекою

рыба бегала,

бегала во мгле, отражаясь как в стекле,

отражаясь как в стекле

Я услышал, дверь и шкап

сказали ясно: конский храп.

Я сидел и я пошел как растение на стол,

как понятие неживое, как пушинка или жук,

на собрание мировое насекомых и наук,

гор и леса, скал и беса, птиц и ночи, слов и дня.

Гость я рад, я счастлив очень, я увидел край коня.

Конь был гладок, без загадок, прост и ясен как ручей.

Конь бил гривой торопливой, говорил — я съел бы щей.

Я собрания председатель, я на сборище пришел.

— Научи меня Создатель.

Бог ответил: — хорошо.

Повернулся боком конь, я взглянул в его ладонь.

Он был нестрашный.

Я решил, я согрешил,

значит, Бог меня лишил воли, тела и ума.

Ко мне вернулся день вчерашний.

В кипятке была зима, в ручейке была тюрьма,

был в цветке болезней сбор,

был в жуке ненужный спор.

Ни в чем я не увидел смысла.

Бог Ты может быть отсутствуешь?

Несчастье.

Нет я все увидел сразу, поднял дня немую вазу,

я сказал смешную фразу — чудо любит пятки греть.

Свет возник, слова возникли, мир поник, орлы притихли,

мир поник, орлы притихли.

Человек стал бес и покуда будто чудо через час исчез.

Я забыл существование,

я созерцал вновь расстояние.

Кінь степовий біжить втомлено, піна капе з кінських губ.

Гість нічний тебе не стало, раптом зник ти на бігу.

Вечір був.

Не пам'ятаю твердо,

було все чорно і гордо.

Я забув існування слів, звірів, води і зірок.

Вечір був на відстані від мене на багато верст.

Я почув кінський тупіт

і не зрозумів цей шепіт,

я вирішив, що це досвід перетворення предмета

із заліза в слово, в ремствування, в сон, в нещастя, в краплю світла.

Двері відкрилися,

входить гість.

Біль мій пронизав кістку.

Людина з людини нахиляється до мені,

на мене дивиться як луна, він з медаллю на спині.

Він зворотною рукою показав мені над річкою

риба бігала,

бігала у мрі, відбиваючись як у скла,

відбиваючись як у склі

Я чув, двері та шкап

сказали ясно: кінський хропіння.

Я сидів і я пішов як рослина на стіл,

як поняття неживе, як пушинка чи жук,

на збори світових комах та наук,

гір і ліси, скель та біса, птахів та ночі, слів і дня.

Гість я рада, я дуже щасливий, я побачив край коня.

Кінь був гладенький, без загадок, простий і ясний як струмок.

Кінь бив гривою квапливою, говорив — я з'їв швидше.

Я збори голова, я на зборище прийшов.

— Навчи мене Творець.

Бог відповів: — добре.

Повернувся боком кінь, я поглянув у його долоню.

Він був нестрашний.

Я вирішив, я згрішив,

отже, Бог мене позбавив волі, тіла та розуму.

До мене повернувся вчорашній день.

В окропі була зима, в струмку була в'язниця,

був у квітці хвороб збір,

була в жуку непотрібна суперечка.

Ні в чому я не побачив сенсу.

Бог Ти може бути відсутній?

Нещастя.

Ні я все побачив відразу, підняв дня німу вазу,

я сказав смішну фразу — диво любить п'яти гріти.

Світло виникло, слова виникли, світ поник, орли притихли,

світ поник, орли притихли.

Людина стала демоном і поки ніби чудо через годину зникло.

Я забув існування,

я споглядав знову відстань.