L-Dopa - Laura Stevenson

I’m a bright, white egg and I incubate in a warm, yellow light in the winter.

And I’ll hatch on a snow-covered morning, and no one will be awake to see it

happen.

There is no history, there’s no expectation, just warm, yellow light on my skin.

And I’m blessed by my mother, though I’ll never know her, and I’ll never be

lonesome again.

I’m a bright entertainer in a silent theater I wearily quarry into.

And my mother she stands where the characters dance from the light at the

height of the room.

And every night I repeat the phrases, just to see if she predicts the changes.

And I’d die for a word if it’s all she’d afford but she closes up knowing it.

Where I am is right at the beginning of it, all I know I was born with.

Where she is, she is fixed in a prison so fast she is frozen, the air she

breathes is a slow wind.

I’m a tired arachnid, spinning loose in my threads, building lifetimes of

gossamer beds.

And the filigree waterdrops around my head, they absorb every word that I said.

There are no wings hitched to my spine, just an undying urge to climb.

And I’ll wait for my mother, supposing she’d bother to hold me and keep me a

while.

To hold me and keep me a while.

Я яскраве біле яйце, і я насиджую в теплому жовтому світлі в зимку.

І я вилуплюсь засніженим ранком, і ніхто не прокинеться, щоб побачити це

відбутися.

Немає історії, немає очікування, лише тепле жовте світло на мій шкірі.

І я благословляю моя мама, хоча я ніколи її не знаю, і ніколи не буду

знову самотній.

Я яскравий артист в тихому театрі, у який втомлено копаюсь.

А моя мама стоїть там, де герої танцюють від світла на 

висота кімнати.

І щовечора я повторюю фрази, щоб перевірити, чи прогнозує вона зміни.

І я б помер за слово, якби це все, що вона дозволила собі, але вона закривається, знаючи це.

Те, де я є на самому початку це, усе, що я знаю, з чим я народжений.

Там, де вона, вона затримана у в’язниці так швидко замерзла, повітря, яке вона

дихає повільний вітер.

Я втомлений павукоподібний, крутиться у моїх нитках, будую життя

павутинні ліжка.

І філігранні водяні краплі навколо моєї голови, вони вбирають кожне слово, яке я сказав.

Немає крил, прикріплених до мого хребта, лише невгасаюче бажання підійматися.

І я чекатиму на свою матір, припускаючи, що вона потрудиться обіймати мене і тримати

поки

Щоб тримати мене і тримати на на час.