I've Grown Accustomed to Your Face - Kenny Dorham

Damn!

Damn!

Damn!

Damn!

I’ve grown accustomed to her face

She almost makes the day begin

I’ve grown accustomed to the tune that

She whistles night and noon

Her smiles, her frowns

Her ups, her downs

Are second nature to me now

Like breathing out and breathing in

I was serenely independent and content before we met

Surely I could always be that way again

And yet

I’ve grown accustomed to her look

Accustomed to her voice

Accustomed to her face

I can see her now, Mrs. Freddy Eynsford-Hill

In a wretched little flat above a store

I can see her now, not a penny in the till

And a bill collector beating at the door

She’ll try to teach the things I taught her

And end up selling flowers instead

Begging for her bread and water

While her husband has his breakfast in bed

In a year, or so, when she’s prematurely grey

And the blossom in her cheek has turned to chalk

She’ll come home, and lo, he’ll have upped and run away

With a social-climbing heiress from New York

Poor Eliza.

How simply frightful

How humiliating!

How delightful

How poignant it’ll be on that inevitable night

When she hammers on my door in tears and rags

Miserable and lonely, repentant and contrite

Will I take her in or hurl her to the walls

Give her kindness or the treatment she deserves

Will I take her back or throw the baggage out

But I’m a most forgiving man

The sort who never could, ever would

Take a position and staunchly never budge

A most forgiving man

But, I shall never take her back

If she were even crawling on her knees

Let her promise to atone

Let her shiver, let her moan

I’ll slam the door and let the hell-cat freeze

But I’m so used to hear her say

Good morning everyday

Her joys, her woes

Her highs, her lows

Are second nature to me now

Like breathing out and breathing in

I’m very grateful she’s a woman

And so easy to forget

Rather like a habit

One can always break

And yet

I’ve grown accustomed to the trace

Of something in the air

Accustomed to her face

Проклятий!

Проклятий!

Проклятий!

Проклятий!

Я звик до її обличчя

Вона майже розпочинає день

Я звик до цієї мелодії

Вона свистить і вночі, і вдень

Її посмішки, її хмури

Її злети, її падіння

Це друга натура для мене

Як видих і вдих

Я був спокійно незалежним і задоволеним до того, як ми познайомилися

Звичайно, я завжди міг би бути таким

І все ж таки

Я звик до її вигляду

Звик до її голосу

Звикла до її обличчя

Я бачу її зараз, місіс Фредді Ейнсфорд-Хілл

У жалюгідній квартирі над магазином

Я бачу її зараз, ані копійки в касі

І колектор, який б’є у двері

Вона намагатиметься навчити того, чого я навчив її

І натомість продавати квіти

Просячи їй хліба й води

Поки її чоловік снідає в ліжку

Через рік чи близько, коли вона передчасно посивіє

І цвіт на її щоці перетворився на крейду

Вона прийде додому, і ось він підніметься і втече

Із спадкоємицею з Нью-Йорка, яка займається скелелазінням

Бідна Еліза.

Як просто жахливо

Як принизливо!

Як прикольно

Яким зворушливим це буде в цю неминучу ніч

Коли вона стукає в мої двері в сльозах і ганчір'ї

Жалюгідний і самотній, розкаяний і розкаяний

Я заберу її або викину до стін

Дайте їй доброту або ставлення, якого вона заслуговує

Я заберу її назад чи викину багаж

Але я сама прощаюча людина

Ті, хто ніколи не міг, ніколи не зробить

Займіть позицію і не зрушуйте з місця

Найбільш прощаючий чоловік

Але я ніколи не візьму її назад

Якби вона навіть повзала на колінах

Нехай вона пообіцяє спокутувати

Хай тремтить, нехай стогне

Я грюкну дверима і дам пекельному коту замерзнути

Але я так звик чути її слова

Доброго ранку щодня

Її радощі, її біди

Її злети, її падіння

Це друга натура для мене

Як видих і вдих

Я дуже вдячна, що вона жінка

І так легко забути

Скоріше як звичка

Завжди можна зламати

І все ж таки

Я звик до сліду

Щось у повітрі

Звикла до її обличчя