La tristesse durera toujours - Karg, Downfall Of Gaia

Unvergesslich waren die Nächte unserer Jugend, haltlos und befreit von Sorgen

Und so liegt dort im Sturm endloser Sommer noch brach der Kindheit Glanz

verborgen

Ich weiß du hast die dunkelsten Täler durchwandert und doch nie das Licht

erreicht

Ich weiß, du wusstest schon damals wo diese Reise endet, denn / es war nicht /

dein erster Tod

Und auch wenn ich deine Wärme immer noch spüre, bist du schon lange nicht mehr

hier

Bist eines Tages fort gegangen ohne mir davon auch nur ein Wort zu sagen

Du bist längst jemand anderes heut‘, vielleicht würde ich dich nicht mal mehr

erkennen

Und doch denke ich noch jeden Tag an dich, ich hab‘ deinen Herzschlag noch in

Ohren

Ein letztes Mal blicke ich zurück, und sehe noch mal das alte Tal

Das uns solange Heimat war und uns doch nun verächtlich mahnt

Denn es ist uns nicht länger Freund und jagt uns fort aus seinem Hort

Auch gibt es dort keine Zukunft mehr, das hab‘ ich wiederwillig nun erkannt

Wenn ich heute viele Jahre später an dich denke, wird es immer Spätsommer sein

Und die Erinnerung mit den Jahren verblasste, schemenhaft und unklar wurde

Haben wir denn nicht das richtige getan, als wir uns damals aufgegeben?!

Wird denn ein letzter Hauch von Traurigkeit ewig währen und niemals weichen?!

Nein?!

Vielleicht?!

So bleibt uns nur noch dieser letzte Tanz, auf ewig in die Länge gezogen

Es bleiben uns noch diese Lieder, die wie dieses Tal, kein Morgen kennen

Es bleiben uns noch diese Bilder, von damals, in schier endloser Zahl

Die Erinnerung an Herbststürme und die Verzückung vor dem Fall

Endlich stehe ich auf den Klippen, die fern der Wiesen in die Berge wuchsen

Und ich sehe die Sterne wieder, als hinter mir die Nacht dann murrt

Und jede Sekunde dieser Nacht war ich dem Menschen eingedenk der ich einst war

Bis mir die Stille den Weg dann wies, heim an den Ort meiner Geburt

Es sind die grußlosen Abschiede, die zermürben, weil nie stattgefunden

Die Geschichten die kein Ende, sondern nur ihren Anfang kennen

Es sind die ewiglangen Stunden des doch vergeblichen Wartens

Und die vertraute Stimme, von der am Ende dann doch nur noch ihr Schweigen

bleibt

De Wödt so weit, de Nåcht so kloa

De Sterna, einst Myriaden vo Sunnen

De Zeit, sie steht stü unta Wintamonden

Wirft nur no Schåttn, so loss sie mia a Gråb sei

Die Welt so weit, die Nacht so klar

Die Sterne, einst Myriaden von Sonnen

Die Zeit, sie steht still unter Wintermonden

Wirft nur noch Schatten, so lass sie mir ein Grab sein

Незабутніми були ночі нашої молодості, неспокійні й вільні від турбот

І ось лежить у грозі нескінченне літо ще потрощило пишність дитинства

прихований

Я знаю, що ти блукав найтемнішими долинами, але ніколи не світила

досягнуто

Я знаю, що ти вже тоді знав, де закінчиться ця подорож, тому що / це не було /

твоя перша смерть

І навіть якщо я ще відчуваю твоє тепло, тебе вже давно немає

тут

Одного разу ти пішов, навіть не сказавши мені жодного слова

Ти вже давно був кимось іншим, можливо, я вже навіть не був би тобою

розпізнати

І все-таки я все ще думаю про тебе кожен день, у мене все ще б’ється твоє серце

вуха

Я востаннє озираюся назад і знову бачу стару долину

Це так довго було вдома, а тепер зневажливо застерігає нас

Бо воно нам уже не друг і проганяє зі свого лігва

Крім того, там більше немає майбутнього, тепер я неохоче це визнав

Коли я думаю про вас сьогодні, через багато років, це завжди буде кінець літа

І пам’ять з роками згасала, ставала тьмяною і нечіткою

Хіба ми не правильно вчинили, коли здалися тоді?!

Невже один останній дотик печалі триватиме вічно і ніколи не піде?!

Ні?!

Можливо?!

Тож у нас залишився цей останній танець, затягнутий назавжди

У нас ще є ці пісні, які, як ця долина, не знають завтрашнього дня

Ми досі зберігаємо ці фотографії тих часів у майже нескінченній кількості

Спогад про осінні бурі та захоплення перед падінням

Нарешті я стою на скелях, що вросли в гори далеко від лугів

І я знову бачу зорі, як за спиною бурчить ніч

І кожну секунду тієї ночі я згадував, ким був колись

Поки тиша не вказала мені дорогу додому до місця мого народження

Це вітання без привітань, які втомлюють вас, тому що їх ніколи не було

Історії, які не знають кінця, лише їх початок

Це нескінченні години марного очікування

І знайомий голос, від якого зрештою залишилася лише її мовчанка

залишитися

De Wödt поки що, de Nåcht so Kloa

Де Стерна, колись міріади сонць

De time, she stands stü unta Wintamonden

Просто не кидайте schåttn, тож нехай вона буде mia Gråb

Світ такий широкий, ніч така ясна

Зірки, колись міріади сонць

Під зимовими місяцями час зупинився

Лише тіні відкидає, тож нехай вони будуть мені могилою