Ne fermez pas la porte - I Muvrini

Ils ont longtemps marché

Ils viennent de ces chemins

Où les hommes et les femmes

N’ont jamais eu qu’un coin du feu

Pour y chanter la peine l’amour et le travail

Ils sont des gens du bord de l’eau et de la terre

Là-bas

Chez eux où la parole commence par le chant

Là-bas où le vent de l’histoire des autres

A souvent déchiré la paix sur leurs rivages

Leur laissant au cœur de vieux chagrins

Ne fermez pas la porte

Ils viennent d’une mémoire

Qui n’est pas racontée sur les bancs des écoles

De ces mémoires

Que seules les pierres racontent encore

Ce qu’ils ont au coeur est sur leur visage

Les mots qu’ils disent sont des mots simples

Qui parlent de vie de dignité

Quand d’autres pourraient croire

Que chez eux tout est perdu

Quand d’autres pourraient croire

Que tout s’est arrêté dans les veines de leur avenir

Un jour

On leur a dit que leur langue n’en était pas une

Que leur terre était pauvre

Ils y ont consenti

Ils n’y ont jamais cru

Ne fermez pas la porte

Dans les mains

Comme un geste d’amour du côté humble de la vie

Ils portent un bouquet de leur terre

Pour dire tous les arbres

Toutes les forêts

Tous les amours de chez eux

Dans les mains ils ont aussi une lumière

Comme celle qui brille dans leur maison

Là où ils vivent

Au pied d’une montagne fleurie

Ornée de couronnes de pierres

Petites murailles empreintes des pas

De leurs premiers jardiniers

Là où ils vivent

Au coeur de ces petits villages de pierre grise

Leurs châteaux

Qui portent des noms comme des poèmes

È quandu u primu ragiu si pesa nantu à u Monte Cintu

L’Alcudina o U San Petrone

Quand le jour se lève à Calasima

Leurs rêves à eux parlent de reconnaissance

De fraternité

Quand ils quittent ces châteaux-là

Plus ils s’en éloignent

Plus leurs coeurs y font retour

Mais ce qui les lie ì leur terre

Ne les oppose pas à tout ce qui les lie aux hommes

À tous les hommes

À tous les peuples

Ils ne sont pas que différents

Mais tellement semblables

Humains

Faibles et forts à la fois

Ne fermez pas la porte

Parfois il fait nuit sur leur chemin

Leur veilleuse tremble

Il leur arrive de tomber

Et quand chez eux un homme tombe

Quand une âme se perd

Quand un cœur s'égare

D’autres lui donnent la main

Le ciel reste muet

On dit que les portes se ferment

Chez eux

Quand les hommes se taisent

C’est qu’ils n’ont pas de mots pour le dire

C’est qu’ils ont beaucoup à dire

Une blessure

Une envie de guérir

Les mots qui ne leur viennent pas danser sur les lèvres

S’en vont hurler au fond de l'âme

Chez eux

Quand les hommes se taisent

Ce n’est pas pour piétiner la justice

C’est pour lui laisser sa place

Le silence c’est leur révolte

Le silence

C’est leur non violence à eux

Leur cri

Leur frontière

Leur retrait avec l’injustice

Le mot amour

Ils ne le disent qu’avec précaution

Mais il est partout dans l’air

Il est des mots dont ils pensent

Que moins on les prononce

Plus ils se font entendre

Ce soir

Autour du chant qui réchauffe la rencontre de soi

La rencontre de l’autre

Ils cherchent un feu de joie

La fin d’une peine

Ils cherchent ensemble

Le mot

Le regard

Le geste

Qui pourrait faire frémir la montagne

Comme une réponse à tout ce qui trahit

Comme une réponse à tout ce qui oublie …

Вони довго йшли

Вони приходять з цих шляхів

де чоловіки і жінки

У мене був тільки камін

Співати там біль, любов і працю

Вони водні і наземні люди

Низький

Вдома, де слово починається з пісні

Там, де вітер чужих історій

Часто розривали спокій на їхніх берегах

Залишивши їх у серці старих смутків

Не зачиняйте двері

Вони походять із спогадів

Кому не розповідають на шкільних лавах

З цих спогадів

Про що ще говорять тільки каміння

Те, що в них на серці, на обличчі

Слова, які вони говорять, — прості слова

Хто говорить про гідне життя

Коли інші можуть повірити

Що з ними все втрачено

Коли інші можуть повірити

Щоб все зупинилося в жилах їхнього майбутнього

Одного дня

Їм сказали, що їхня мова не єдина

Щоб їхня земля була бідною

Вони погодилися

Вони ніколи в це не вірили

Не зачиняйте двері

В руках

Як жест любові зі скромної сторони життя

Вони несуть букет своєї землі

Сказати всі дерева

Усі ліси

Все кохання з дому

В руках у них також є вогник

Як та, що сяє в їхній хаті

де вони живуть

Біля підніжжя квітучої гори

Прикрашений кам'яними коронами

Невеликі сліди на стінах

Від своїх перших садівників

де вони живуть

У серці цих маленьких сіл сірий камінь

Їхні замки

Які носять імена, як вірші

È quandu u primu ragiu si pesa nantu to u Monte Cintu

Alcudina або U San Petrone

Коли настає день у Каласімі

Їхні власні сни говорять про вдячність

Про братерство

Коли вони залишають ці замки

Чим далі вони йдуть

Тим більше їх серця повертаються до цього

Але що прив’язує їх до своєї землі

Не протиставляйте їх всьому, що зв'язує їх з чоловіками

Всім чоловікам

Всім народам

Вони не такі вже й інші

Але такі схожі

Люди

Слабкий і сильний водночас

Не зачиняйте двері

Іноді на їхньому шляху темно

Їхнє нічне світло трясеться

Іноді вони падають

І коли серед них падає людина

Коли губиться душа

Коли блукає серце

Інші тиснуть руку

Небо мовчить

Кажуть, двері зачиняються

У них вдома

Коли чоловіки мовчать

Хіба що у них немає слів, щоб це сказати

Хіба що їм є що сказати

Рана

Бажання вилікуватися

Слова, які не танцюють на їхніх устах

Іди кричи глибоко в душі

У них вдома

Коли чоловіки мовчать

Це не для того, щоб потоптати справедливість

Це дати йому місце

Мовчання — їхній бунт

Тиша

Це їхнє власне ненасильство

їхній крик

їхній кордон

Їхнє вилучення з несправедливістю

Слово кохання

Кажуть це лише з обережністю

Але це все в повітрі

Є слова, які вони думають

Тим менше вони виражені

Чим голосніше вони стають

Цього вечора

Навколо пісня, що зігріває зустріч із самим собою

Зустріч іншого

Вони шукають багаття

Кінець речення

Вони шукають разом

слово

Погляд

Жест

Хто міг змусити гору здригнутися

Як відповідь на все, що зраджує

Як відповідь на все, що забуває...