Метель - Георгий Колдун

Ты, затаив дыхание, слушаешь метель

Шоколадом белым покрывая,

Зима застелет мне холодную постель

Знакомой колыбельной строки напевая

Летят в лицо снежинками мечты

И, превращаясь в слезы, плачут в непогоду

Так больно было признавать себе, что ты

Теперь один в цепях своей свободы

Зачем тебе бояться темноты

Ведь все, что озарилось светом, оказалось ложью

Среди знакомых лиц, что выбирал себе не ты

Узнать друзей вдруг оказалось невозможным

Отдаться ветру, куда глаза глядят идти,

Не думая, что ждет за поворотом

Ведь все то золото, что собирал ты на пути

Вдруг оказалось лишь дешевой позолотой

Вот видишь, предсказания сбылись

Не споря, кто последним засмеется

Ты сам себе придумал эту жизнь

Где одиночество в награду достается

Скрещением линий на ладони жизнь была

И сердце было тихим пульсом на запястье

В руках твоих блестит осколками стекла

Мозаика, что называлась счастьем

Ти, затамувавши подих, слухаєш хуртовину

Шоколадом білим покриваючи,

Зима застеле мені холодну постіль

Знайомого колискового рядка наспівуючи

Летять у обличчя сніжинками мрії

І, перетворюючись на сльози, плачуть у непогоду

Так боляче було визнавати собі, що ти

Тепер один у ланцюгах своєї свободи

Навіщо тобі боятися темряви

Адже все, що осяяло світло, виявилося брехнею

Серед знайомих осіб, що вибирав собі не ти

Дізнатися друзів раптом виявилося неможливим

Віддатись вітру, куди очі дивляться йти,

Не думаючи, що чекає за поворотом

Адже все те золото, що збирав ти на шляху

Раптом виявилося лише дешевою позолотою

Ось бачиш, передбачення справдилися

Не сперечаючись, хто останнім засміється

Ти сам собі придумав це життя

Де самотність у нагороду дістається

Перехрещенням ліній на долоні життя було

І серце було тихим пульсом на зап'ясті

В руках твоїх блищить осколками скла

Мозаїка, що називалася щастям