Старые сны - Ангел НеБес

Разметавшийся сон за экраном окна,

расплетающий ткани забытых мелодий,

несущийся вором по чердакам —

хозяин бескрайних ночных угодий.

Как приколотый ночью к гранитному дну,

я фарфоровой куклой, пугающей день,

снова здесь остаюсь в поседевшем бреду,

и опять отпускаю на свет свою тень.

Черной лиговской пылью на старом окне

остаются забытые с детства слова,

а уроки огня, как уроки зимы,

ярко-белыми прядями на головах.

Кто отважится лечь на холодный асфальт

между статуй деревьев музея-двора,

чтоб отдать в этот город хоть каплю тепла

чтобы было сейчас, а не только вчера.

Уходящие песни отпущены вверх,

я не слышу начал, я не вижу хвостов,

только несколько перьев лежат на земле,

как лежат на земле и других городов.

Разводные мосты, заводные дома

перечеркнуты снегом, как старые сны,

не растает ли вместе со снами и он —

этот город Любви, этот город Войны.

А на пыльном стекле только след от минут-

в сотый раз мое время меняет свой цвет,

уходя — уходи, забывая — забудь,

то, что знаешь сейчас — вот сейчас уже нет.

По музеям любви, по музеям беды

пробираются тени безжалостных снов,

снова белая ночь, погасившая дни

и забытые тени прошлых веков.

Но, как безжалостны старые сны

в колодцах пустых дворов,

и тают сомнения в свете Луны,

и время выходит из берегов…

Розметаний сон за екраном вікна,

розплітає тканини забутих мелодій,

несучий злодієм по горищах

господар безмежних нічних угідь.

Як приколотий уночі до гранітного дна,

я порцелянової лялькою, що лякає день,

знову тут залишаюсь у посивілому маренні,

і знову відпускаю на світло свою тінь.

Чорним лігівським пилом на старому вікні

залишаються забуті з дитинства слова,

а уроки вогню, як уроки зими,

яскраво-білими пасмами на головах.

Хто наважиться лягти на холодний асфальт

між статуями дерев музею-двору,

щоб віддати в це місто хоч краплю тепла

щоб було зараз, а не тільки вчора.

Пісні, що йдуть, відпущені вгору,

я не чую почав, я не бачу хвостів,

тільки кілька пір'я лежать на землі,

як лежать на землі та інших міст.

Розвідні мости, заводні будинки

перекреслені снігом, як старі сни,

не растає або разом із снами і он —

це місто Любові, це місто Війни.

А на пилковому склі тільки слід від хвилин-

в сотий раз мій час змінює свій колір,

йдучи — йди, забуваючи — забудь,

те, що знаєш зараз — ось зараз уже немає.

За музеями кохання, за музеями біди

пробираються тіні безжальних снів,

знову біла ніч, що погасила дні

і забуті тіні минулих століть.

Але, як безжальні старі сни

у криницях порожніх дворів,

і тануть сумніви у світлі Місяця,

і час виходить з берегів...