Сто лет одиночества - Егор и Опизденевшие

И будет целебный хлеб,

Словно нипочем, словно многоточие.

И напроломное лето мое

Однофамильное,

Одноименное.

Губы в трубочку,

Нить в иголочку.

Не жисть, а Сорочинская ярмарка

Заскорузло любили, освинело горевали,

Подбрасывали вверх догорелую искорку.

Раскрашивали домики нетрезвыми красочками,

Назывались груздями, полезали в кузова.

Блуждали по мирам, словно вши по затылкам,

Триумфально кочевали по невымытым стаканам,

По натруженным умам,

По испуганным телам,

По отсыревшим потолкам.

Выпадали друг за другом, как молочные зубы,

Испускали дух и крик.

Пузырились топкой мелочью

В оттопыренных карманах деревянных пиджаков.

Кипучие, могучие, никем не победимые,

Словно обожженные богами горшки.

А за спинами таились лыжи в сенях,

Санки,

Салазки,

Сказки,

Арабески.

На седьмой день ему все остопиздело!

Пускай все бурно расцветает кишками наружу

На север, на запад, на юг, на восток!

Пусть будет внезапно!

Пусть будет неслыханно!

Пусть прямо из глотки!

Пусть прямо из зеркала!

Безобразно рванет из-под кожи

Древесно-мясные волокна!

Моя самовольная вздорная радость!

Чудовищная весна!

Чтоб клевать пучеглазое зерно на закате,

Целовать неудержимые ладони на заре,

Топни ногою, и вылетят нахуй все стекла и двери,

Глаза,

Вилки,

Ложки,

И складные карманные ножички.

Еще одна свирепая история любви.

Грустная сказочка про свинью-копилку.

Развеселый анекдотец, про то как Свидригайлов собирался в Америку.

Везучий, как зеркало, отразившее пожар.

Новогодний, как полнолуние, потно зажатое в кулаке.

Долгожданный, словно звонкое змеиное колечко.

Единственный, словно вскользь брошенное словечко.

Замечательный, словно сто добровольных лет одиночества.

І буде цілющий хліб,

Неначе байдуже, немов багатокрапка.

І напроломне літо моє

Однофамільне,

однойменне.

Губи в трубочку,

Нитка в голочку.

Не жити, а Сорочинський ярмарок

Заскорузло любили, освиніло горювали,

Підкидали нагору догорілу іскорку.

Розмальовували будиночки нетверезими барвами,

Називалися груздями, лізли в кузови.

Блукали світами, немов воші по потилицях,

Тріумфально кочували по невимитих склянках,

За натрудженими розумами,

За переляканими тілами,

По стелях, що відволожилися.

Випадали один за одним, як молочні зуби,

Випускали дух і крик.

Пузирились топкою дрібницею

У відстовбурчених кишенях дерев'яних піджаків.

Кипучі, могутні, ніким не переможні,

Наче обпалені богами горщики.

А за спинами таїлися лижі в сінях,

Санки,

Санки,

Казки,

Арабески.

На сьомий день йому все остопіздело!

Нехай все бурхливо розцвітає кишками назовні

На північ, на захід, на південь, на схід!

Нехай буде раптово!

Нехай буде нечувано!

Нехай прямо з горлянки!

Нехай прямо із дзеркала!

Потворно рвоне з-під шкіри

Деревно-м'ясні волокна!

Моя самовільна безглузда радість!

Жахлива весна!

Щоб клювати витрішкувате зерно на заході сонця,

Цілувати нестримні долоні на зорі,

Топни ногою, і вилетять нахуй всі шибки та двері,

Очі,

Вилки,

Ложки,

І складні кишенькові ножі.

Ще одна люта історія кохання.

Сумна казочка про свиню-скарбничку.

Веселий анекдотець, про те як Свидригайлов збирався до Америки.

Везучий, як дзеркало, що відбив пожежу.

Новорічний, як повний місяць, спітніло в кулаку.

Довгоочікуваний, немов дзвінке зміїне колечко.

Єдине, ніби мимохіть кинуте слівце.

Чудовий, мов сто добровільних років самотності.